Камінний хрест (збірник)

Як кого на очi побачите, або жiнку, або дитину, а воно также кричить: тiкай! Але i говорить до них, i смiеться, а все то так, як би не я говорив, i тручае там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуеться така грушка, що ще як ви дитиною були, та видiли ii. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадаеться. То гонить воно чоловiка у тисячу бокiв нараз, а не знати, куди йти. А потiм лишить, нараз лишить. Мине година, або й двi, або й день, та й знов приходить. Серце застигае, очi так плачуть, так плачуть, що викапують.

Але анi слiз не видко, анi плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордуе наново. Я не раз випивав цiлу кварту горiвки i пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нiчо не помагало…

– А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, i очi, i руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошницi. Кожду крiшку на нiй показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лише вiдмотав воловiд вiд ясел та й залiз у кошницю.

То так спокiйно менi було, так легко! Я замотував той мотуз i пробував, ци добре держить, i все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко пiдтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокiйно i весело тратився. Але тепер менi, Богу дякувати, вiдiйшло, i такий я рад, рад…

Басараби якби поснули у дубовiм снi.

– Грiхи, люди, грiхи, треба Бога просити.

– Докторi кажуть, що то така нерва е, що вона так хоруе, як би й чоловiк. Вона десь е в чоловiцi, та вона розум вiдбирае, як заслабне.

– Ей, що докторi знають!..

IV

– Мой, а вийдiть за Миколаем, де вiн пiшов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з мiсця. По-каменiли.

– Та вийдiть за Миколаем, кажу… Де вiн пiшов?

Жiнки заголосили. Басараби позривалися i гурмою вийшли надвiр.

– Тихо, тихо, хто знае ще, не робiть крику…

Озимина[39 - Вперше опублiковано в збiрцi «Дорога» (с. 72–74). Приблизна дата написання – 1900 рiк.]

По селi сотаеться, пливе тоненькими струями, розпадаеться на мацiнькi крапельки один голос, осiннiй, сiльський звук.

Обiймае вiн село, i поле, i небо, i сонце. Протяжна, тужлива пiсня вилискуеться по зораних нивах, шелестить зiв’ялими межами, ховаеться по чорних плотах i падае разом з листям на землю. Цiле село спiвае, бiлi хати смiються несмiливо, вiкна ссуть сонце.

На однiм городi зеленiеться латка озимого жита, а коло нього на кожусi лежить бiлий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима.