Камінний хрест (збірник)

Коло кожуха його паличка лежить також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце грiе йому просто в лице, як би лише його мало на землi.

Старий так заслухався в осiнню пiсню, що сам пищить, як дитина. Вiн говорить, а горiх раз по раз кидае на нього широке свое листя. Бiлi мотилi граються над ним, кортить iх сiсти на бiле дiдове волосся. Але вiн пiе, говорить, а сусiдськi когути те чують i за ним потягають.

Свариться зi своею смертю.

– Менi тебе не треба, – пищить вiн до сонця, – не зашкiрюйси до мене, бо задурно.

Менi треба дучi та штири дошцi. Шкода твого труду, ти найди собi молодого якого, а менi пiшли ii, бо забула, сука, за дiда…

– Добрий косар, нема що казати! Колос дiйшов, по-хиливси, землю цулуе, вже почорнiв, а косар чекае. Та чого? Гадаеш, що пiду ще данцувати?! Я свое вже вiдбув, я контетний, менi нiчо не бракне. Озми собi пушку того духу та й пусти з-за стола – я контетний.

– А може, де е война, та вона там запобiгае, бо там молоде гине таке, що лише цулуй.

А тут що найде коло мене – пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най газдуе, най вiн дiти до розуму приведе, вiн тобi не втече, а хоть вiн у вiйнi, а ти его не руш! Збирай у яму тото, що до ями…

– Адi, руки, – пiдоймае руку близько до очей, – ну з чим тут бути? Таке старе шкуряте, що постола тогiдного не полатаеш. Що ти цев руков годен удiяти? Чекай, не дель-коти, як говорю. А мнесо де? Нiби я з’iв? Я его не кусав, а як мнесо смакувало, то най посмакуе i кiстки.

Доiдай, було не зачинати…

– А як я руки маю, то я собi йду у свою дорогу, а моя дорога, адi, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вiкопаю, а кукурудзок пiдойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посiю – я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маеш знати! То не штука зробити з чоловiка нiчо та й пiти собi на зломану голову! Нi, васпанi, бер на плечi та й покладь на мiсцi там, де менi лежiне е.

На озиминi з’являються кури i пасуть.

– А-уш, бо пiб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звiря заможу, ще заможу. Не маеш що iсти на подвiр’ю?

Встае, спираеться на палицю i йде на озимину.

– Файне, зелене, а вона тото псуе… Земля все молода, вона як дiвка, свето е – то вбереси, будний день – то вона по-будному вбрана, а все дiвочить – вiдколи свiта та сонця.

Сiдае серед зеленоi озимини, пiдпираеться палицею i мовчить.