Камінний хрест (збірник)

Але свiтила пускали корiння у пiтьму i не падали.

– Ой Миколайку, кобих тi хоть умерлого видiв. Вже i менi, синку, тут буде амiнь!

Сiв пiд мур. Тайстру поклав на колiна. Сльози вже на неi не падали. Мури подавалися один д одному, свiтила сходилися всi докупи i грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо вiн з дуже далеких краiв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гiрше скулився та й взявся молити:

– Матiнко Христова, усiм добрим людем стаеш на поратунок. Николаю светий… – та й бився в груди.

Полiцай надiйшов та й справив до касарнi.

– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?

– Вiн повiсився у вiльхах за мiстом. Тепер лежить у трупарнi. Йдiть тiею вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.

Вояк пiшов дальше вартувати. Мужик лежав на вулицi та й стогнав. Як пролежався, то пiшов вулицею вдалину. Ноги делькотiли, як пiдвiянi, i шпоталися.

– Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи менi, синку, що тебе у грiб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамi вiд тебе.

Марне пропадем.

У трупарнi на великiй бiлiй плитi лежав Миколай. Гарне волосся плавало у кровi. Вершок голови вiдпав, як лупина. На животi був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.

Тато припав на колiна у ногах Миколая та молився. Цiлував ноги сина, бив головою у плиту.

– Ой дитинко, ми тобi з мамов весiле лагодили та музики наймали, а ти собi геть вiд нас пiшов…

Потiм пiднiс трупа, обiймив за шию та й питався, як коли би радився:

– Скажи ж менi, кiлько служеб наймати, кiлько на бiднi роздати, аби тобi Бог грiха не писав?…

Сльози падали на трупа та на бiлу студену плиту.

Плачучи, убирав сина на смерть. У бiленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх iз павами його убрав. Писану тайстру поклав пiд голови, в головах поклав свiчку, аби горiла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студенiй мармуровiй плитi та гейби усмiхався до свого тата.

У корчмi[5 - Цю новелу було написано приблизно тодi ж, коли й попередню, i вперше надруковано в тому самому номерi чернiвецькоi «Працi» (с. 117–119). Пiдписано криптонiмом «С».]

Коло довгого стола сидiв Іван та й Проць. Котили по столi завзятi слова i, схилившися, слухали, що стiл говорить. Нарiкали та й пили. Проця жiнка била, а Іван його вчив бути паном жiнцi.

– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б'е! – казав Іван.