Камінний хрест (збірник)

 – Якби нi жiнка мiзинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покоянiе на увесь свiт, аби жiнка лупила чоловiка, як коня! Але я би ii борзо спамнетав, так бих спамнетав, що би не памнетала, куда ходить. Вiострив би-м сокиру на точилi, та й бих руки по лiктi обрубав. Лиш раз, два – та й руки гаравус!

Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетiти. Подав голову взад, очi вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.

Проць помахував головою та й нiчого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.

– Мой, ти, паршеку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, бре, горiвки. Я платю, а ти давай, бо мiй кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тоi браги… – казав Проць та й бив кулаком у стiл. Жид смiявся, наливаючи горiвку. Газди стали пити. Нахилювалися до себе i вiдхилювалися, як би двi галузцi, що ними легенький вiтер колише.

– Та гадаеш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарiв, аби нi брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок.

Встид за встид, але би-м сказав панам, що нi жiнка била, а я руки обтев. Може би-м, яку днину посидiв, а може бих, i годину не пацив…

По цiм словi пили горiвку. Так гiрко пили, як кров, кров свою – так кривилися.

– Процю, брате… видиш, п'емо горiвку, ти мене честуеш, але п'емо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'емо, жидам бенькарти годуемо. Але радю тобi, щире тебе наказую, припри собi жiнку, най вона до тебе руки не протегае.

Мой, таже ти смiхом став по селу, жiнка б'е та духу наслухае, а ти газдов маеш бути?! Я би таку жiнку дзумбелав, та в ступу бих запрегав, та канчук дротений з клинка бих до неi стегав!

Іван виймив грошi i хотiв заплатити горiвки, але Проць змiв грошi на землю, бо дуже розсердився.

– Іванку, чьо мене, бре, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачестувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рiдна на добре радиш. Не тич менi гроший, але пий.

Та й знов пили.

– Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жiнцi так: «Мой, жiнко, де ти менi прицегала? Ци на смiтю, ци в церковi? Ци рабiн нас вiнчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протегаеш, а я ручки втну. Адi, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси…» Так ти ii заповiдай, та, може, напудиш…

– Іванку! Ти, небоже, моi жiнки не знаеш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи.