Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Бiля одного будинку, – я виразно бачу його: невеличкий, з червоноi цегли, двоповерховий, перед ним палiсадник, який творить немов коридор до парадного, – бiля цього будиночку, саме в початку коридору, зустрiчаюсь з жiнкою в… в бiлiй шапочцi. Так, в бiлiй шапочцi, з бiлим комiром короткого пальта. Вона скидае на мене очима й тут же, вмить, неначе пiдстрiлена, спираеться рукою на тинок i стоiть так деякий момент, не рухаючись i не одриваючи погляду вiд моiх очей. Я теж, весь пронизаний дивним чуттям, стою з пiднятим комiром, з руками в кишенях з очима в ii очах.

Це тягнеться не бiльше п’яти-шости хвилин, але менi здаеться, що я прожогом i довго несусь у якусь безодню, i серце мое в солодкiм жаху поширюеться.

Жiнка одступае вiд тинка й непевними, ослабленими кроками iде в дiм. Злегка вищить пружина дверей, дверi грюкають за спиною жiнки, i я розумiю, що стою на вулицi, на тiм самiм мiсцi, де тiльки що переломилось мое життя. І самотнiсть, i бруд, i сором – усе лишилось на тротуарi, за палiсадником, а я, новий, чудний сам собi, повинен iти в цей червоний будинок i провадити далi нове життя.

І от я йду в тi самi дверi парадного. Вони так само вищать, неначе я наступив iм на хвiст, i певною ходою виходжу на другий поверх. Там я дзвоню бiля дверей, що лiворуч, i жду.

Коли одчиняються дверi, я в передпокою бачу ii та покоiвку. Усмiхаюсь до неi й зупиняюсь бiля порогу, не одриваючи вiд неi очей. Покоiвка здивовано поглядае на нас.

– Роздягнiться!.

. – злякано й тихо каже вона. – Ідiть собi, Прiсю: це до мене!

Я скидаю вогке пальто й капелюх, з крис якого менi на груди стiкае вода, що назбиралась там вiд дощевого пороху. В о н а так само, як i на вулицi, безсило спираеться рукою на столик i розсiяно, в тихому жаху й непорозумiнню дивиться на мене. Я бачу, як ii губи починають беззвучно рухатись, i знаю, що вона хоче сказати «що вам треба», або щось подiбне до того, але вимовити цих слiв не може.

Я пiдходжу до неi, беру ii за руку й веду в кiмнату, дверi якоi одчиненi передi мною.

Там свiтла немае, i я догадуюсь, що вона стояла тут бiля вiкна i з цим же жахом дивилась на мене, на вулицю. Вона покiрно йде за мною, не кажучи нi слова, й зупиняеться тодi, коли зупиняюсь я. Дверi з передпокою я зачиняю за собою i в синьому присмерковi бачу проти себе блiде лице з великими, неклiпаючими, зачарованими очима. З ii руки, яку я випускаю, в мене ллеться невимовне хвилювання.