Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Я лягаю на бiк, покриваю голову ковдрою, згортаюсь по-дитячому бубликом, пiдтягнувши колiна до самого пiдборiддя, й починаю думати про «те».

«Те» – моя давня, смiшна звичка, про яку не знае нi одна душа. Я не можу заснути, поки не розкажу собi казку. Це в мене з дитинства. Я раз у раз засипав тiльки пiд материнi казки. Коли для iнших моя звичка стала смiшною, я мусив принести ii в жертву своiй мужеськiй гiдностi й вiдмовитись вiд маминих казок. Але я замiнив iх власними. І вiд того часу, де б i з ким би менi не доводилось проводити нiч, я неодмiнно, хоч на декiлька хвилин, кажу собi казку.

Мабуть, це властиве багатьом. І мабуть, вони помiтили таку особливiсть казок: до певного перiоду казка оповiдае про те, що е. Це, власне, не казка, а одблиск дiйсностi в фантазii. Коли я на протязi багатьох лiт складав iсторii, в яких моя особа творила рiзнi подвиги, починаючи вiд геройських герцiв з iндiйцями, драконами i кiнчаючи перемогою над тюремними стiнами, то я переказував те, що справдi було.

Бо в цiм перiодi все бувае перемогою й визволенням.

В другому ж перiодi приходить справжня казка, бо вона оповiдае про те, чого нема й не може бути нiколи. Вона тужно заколисуе, на хвилю односить вiд того, що е, i помагае забути себе. І через те з нею ще солодше засипати, нiж з першою.

Пiд ковдрою темно, тепло й затишно, як двадцять i бiльше лiт тому назад. Я тихо починаю свою казку.

От я йду вулицею. Вечiр надходить. Осiннiй дощик шарудить дрiбним, пiсочним шелестом у пожовклiм листi.

Тротуари не мокрi, а тiльки маснi вiд дощевого пороху. В палiсадниках пухкими купами лежить збите жовто-червоне листя, вiд якого iде такий дух, як коли розiтреш листок на долонi. Шибки вiкон подiбнi до рябих облич.

Комiр пальта у мене пiднятий, я високо пiдiбрав плечi, втягнувши в них голову, але менi все ж таки холодно. Я йду без всякоi мети, нi про вiщо не думаючи. Нi, я думаю про те, що я страшенно самотнiй.

Самотнiй же тому, що нiкого не люблю. Найпевнiша ознака самотнiх та, що вони нiчого й нiкого не люблять. І коли я слухаю людей, що жалiються на самотнiсть i запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бiдолахо, тобi для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманцi одночасно порожнеча й цiлi скарби.

Плентаюсь помалу, дивлячись у землю. Часом пiдводжу голову й тодi мое лице обвiвае дощевий порох, як то бувае часом бiля фонтану.