Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Але цi мiркування не помагають. Є туга, е нудьга, важка, гризуча, темна, неначе я зробив щось таке, що забув, i воно менi погрожуе бiдою.

За вiкном на вулицi часом чуються веселi, гучнi голоси, смiх, спiви. Десь студенти, курсистки вертаються з театру, з вечiрки. Тепер студенти все з веселих мiсць вертаються вночi додому. І добре роблять. На iхнiх грудях пiд шинелями не лежать пачки прокламацiй i, коли прийдуть додому, iм не треба буде одмивати руки вiд гектографського чорнила. І коли мине десять-двадцять лiт, iм не треба буде боятись своiх споминiв, вони не будуть обходити мiсця своеi молодостi, скоса позираючи на них iз зневагою та викликом.

Справдi, навiщо я живу? Рiшуче не розумiю. І невже на цих жовтих цяточках тягнеться теж ця чиясь злiсна штука, що зветься життя? Уявляю, як повинно бути нудно тiй iстотi, яка з обов’язку свого становища мусить бути безсмертною: це ж така одноманiтна, монотонна рiч – життя. Родиться, розвиваеться, поживе, вмирае. І так вiчно-вiчно. Зорянi свiти, окремi планети, людськi царства, людина, мiкроб – живуть по одному шаблону.

Вiд цих думок моя нудьга немов трохи стихае.

Я дивлюсь на тремтяче, лагiдне мерехтiння небесних цяток i намагаюсь уявити собi життя на них. Згадую канали Марса й думаю: а що, як людськiсть знайде колись спосiб лiтати в свiтових просторах? Допустiм, використае свiтло, як засiб пересування. Свiтло в один момент проходить, здаеться, сорок тисяч верст.

А як навiть i долетить куди-небудь, то що тут такого радiсного? На Марсi, чи де iнде, так само, як i тут, родяться, живуть, страждають, вмирають. Ну, чого прилетiли? Все те саме, не варто i хвилюватись. А то ще й бiйка заведеться помiж планетними братами. У живих iстот вона заводиться швидко.

Невiдомо чого, менi стае сумно. Я дивуюсь: звiдки йде цей сум? Через що? Де е той резервуар, з якого витiкають чуття, i хто стоiть у iх границь? В кожнiм разi, не завжди свiдомiсть.

І вже думки моi йдуть по iншому напряму. Я думаю про Соню, Андрiйка, Сосницького, Панаса Павловича, Карачапова. Менi по-земному i боляче, i смiшно, i важко все, про що я думаю. І немае нiчого важнiшого вiд цього, i вийти з цього людського кола неможливо, не дивлячись на всi фiлософii.

І я радий з цього суму, бо знаю, що засну швидко.