Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Несподiване чуття сорому й нiяковостi сковуе моi думки i язик. Менi вже хочеться, щоби нiчого цього не було, хочеться одстать, але я не можу через щось цього зробити. Іду мовчки i, почуваючи в себе дурновату усмiшку на обличчi, дивлюсь на посрiблений, немов покритий перламутром, профiль дiвчини.

– Будьте ласкавi, дайте менi спокiй, – раптом кидае вона менi нудьгуючим голосом, навiть не подивившись на мене. Так говорити може жiнка, якiй уже остогидли подiбнi сцени. Вони не лякають ii, не обурюють, а тiльки заважають.

– Я зараз дам… Простiть, ради бога. Менi самому соромно… Але дозвольте менi сказати. Я декiлька разiв зустрiчав вас на вулицi i раз у раз… дуже хотiв пiзнати вас ближче. От i все. Запевняю вас, це правда!

Мабуть, вона схоплюе в моiм голосi справжню щирiсть, бо з бiльшою, як менi здаеться, увагою зиркае на мене. Я вперше так близько бачу ii лице, повернене до мене, й дивуюсь: воно зовсiм iнше, нiж з профiлю. В профiлю е щось безмежно-лагiдне, слабеньке, нiжне, а так – обличчя серйозне, розумне, очi немов насмiшкуватi, або сумнi.

Вона одвертаеться, зупиняеться й кивае рукою вiзниковi. Той з грохотом пiдкочуе. Шапочка сiдае i, не озирнувшись, од’iжджае. Я вiд сорому перебираю пальцями нiг i помалу йду далi. Бiля ворiт чуеться смiх. Мабуть, з мене.

Лежу в лiжку i дивлюсь на стiну, на якiй застиг смертельно-блiдий промiнь мiсяця. Спати зовсiм не хочеться. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тiльки лiг i погасив лампу, почув, що сну не буде.

Перекладаю подушку на другий кiнець лiжка й лягаю лицем до вiкна.

Мiсяць тепер по другий бiк нього, менi не видко його. Зате я бачу блакитнi й жовтуватi цяточки зiр.

Холодне, гидливе почування туги важкою грудою лежить десь вище живота. Мабуть, вiд цього руки, ноги та все тiло здаються такими безсилими, що важко повертатись, важко пiдвестись i взяти цигарку з нiчного столика.

Я знаю i свiдомо повторяю собi, що це все мине через мiсяць, що це явище чисто фiзiологiчного порядку. Адже нiчого подiбного у мене не було зимою.

Моя туга подiбна до того страху, який бувае у свiдомоi, iнтелiгентноi людини на цвинтарi. Вона знае, що нiяких мертвякiв нема й не може бути, а тим часом весь час почувае на тiлi хвильки морозу. Це вiкове, темне, дурне, з нього треба тiльки смiятись. Так само й з моею тугою. Я звик бути в отарi, звичка ця йде з дитинства людськостi, як i мороз страху вiд мертвякiв. Бiльше нiчого. І з цього так само найкраще тiльки посмiятись i забути.