Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Ідiть звiдси зараз же!

Я деяку хвилинку стою й з усмiшкою дивлюсь на неi. Менi треба багато зусиль, щоби вдержати себе вiд найпевнiшого виявлення дiйсноi правди: пiдiйти, обняти й почать цiлувати. Тодi виявилась би iстина.

Я повертаюсь i йду, не сказавши бiльше нi слова.

Безсонна нiч, Андрiйко, розмова з Сонею, густе вечiрне повiтря. Менi стае незрозумiло-весело i буйний виклик спалахуе в кровi. Я вже не боюсь думати про все, що хочеться, про що нагадуе весна, чортяка ii бери!

Зсуваю цилiндра на потилицю, розстiбую шубу й, вимахуючи паличкою, iду легким кроком по тротуарi.

Вiзники наввипередки закликають везти мене, сподiваючись добре заробити. Я одмахуюсь вiд них, голосно прохаю вибачення у дам, зазираю iм пiд капелюхи i… навiть не смiюся з себе в цей час.

Ось той будинок, в якому ми колись друкували на гектографi прокламацii. Так, це вiн, то що з того? Старий, червоний, з полупленою штукатуркою, з сiрими вiконцями, переперезаними товстими дурними прогоничами, якi не рятують нi вiд злодiiв, нi вiд жандармiв.

Там е маленька кiмната, що виходить вiкнами на подвiр’я. Там колись ми… А втiм, ну ii к чорту, чого я мушу про це думати?

Де мешкае той дурень Нечипоренко? Я б з охотою подивився на його «очаг».

Поперед мене плавно суне помiж плечами та головами бiла шапочка. Пухнате, русяве волосся на потилицi нагадуе менi щось знайоме. Невже вона? Поправляю цилiндра й надаю ходи. Іду деякий час побiч i жадно вдивляюсь. Вона! Та сама молочно-рожева щока, дитяче-строгий нiс i м’якi, лагiднi риси лиця.

Я вмить почуваю, як у вiсiмнадцять лiт, несмiлiсть i замiшання. Що iй сказати? Як пiдiйти? Як почати розмову?

Бiла шапочка звертае в перевулок. Тут менше людей i мiсяць здаеться яснiшим. Я швидко наганяю шапочку й деякий момент iду позаду. Вiд неi подихае чимсь нiжним, надзвичайно-зворушливим, чистим. Я сам собi видаюсь гiмназистом, що причепився до гiмназистки, що складае про себе фрази, якi скаже iй, i до самого дому не каже нi слова.

Шапочка озираеться.

Передi мною на мить з’являються двое здивованих очей i зараз же зникають. Тодi я рiвняюсь з дiвчиною, поштиво тримаю цилiндра над головою i спокiйно, влазливо, сам дивуючись, звiдки беруться в мене такi ноти, говорю:

– Простiть, будь ласка. Дозвольте менi пройти разом з вами до вашого дому.

Дiвчина по перших же згуках мого голосу хутенько обертаеться до мене й зараз же прискорюе ходу. Але полохливостi я не помiчаю в ii рухах. Я, стараючись iти поруч, не одстаю.