Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Це твое дiло, живи, як хочеш. Але, коли ти своею особою входиш в наше життя, я маю право охоронити себе. До твоеi появи серед нас Дмитро був порядною людиною. Вiн не був тим, що вiсiм-дев’ять лiт тому, але не був i тим, чим вiн е тепер. Це ти навчив його смiятись з того, чому вiн ранiше поклонявся, ти розпустив його. Так-так, ти! Це я раз у раз повторятиму. Ти навчив його грати у карти, писать брехливi статтi, любити грошi, пити i… мабуть, зраджувати мене. Я певна, що ти не раз тягав його з собою до продажнiх жiнок.

І спецiально для того, щоб торжествувати, щоб тiшитись i смiятися з нас, з нашого «семейного очага».

Мене, властиво, не дуже дивуе цей потiк обвинувачень i лайки. Вiн повинен був, зрештою, колись прорватися. Дивно тiльки, що це, що здавалось, це без помiтноi причини сталось.

– Прости, Сонiчко, що переб’ю. Бачиш, слухаючи тебе, можна подумати, що Дмитро якийсь хлопчик або людина без волi. Це раз. Друге, що вiн нiби справдi так змiнився. А трете, що я надзвичайно сильна натура.

Нiчого цього, серце, немае. Вiн не хлопчик, силу волi мае таку, що дай боже всякому, а я нiякого впливу не маю на нього. Ти все це… Дозволь менi скiнчити!.. Ти все це знаеш так само добре, як i я, але тобi треба до чогось причепитись, щоби вигнати мене. А втiм, вибач менi, хiба не все одно яким способом ти це зробиш. Ти хочеш ще що-небудь менi сказати, чи менi вже треба йти?

Соня пильно дивиться менi в лице, немов би бажаючи примусити мене знiяковiти. Бiля ii очей виступила фарба, i здаеться, що очi горять.

– Для чого ти втисся до нас?

Голос погрозливий, тихий.

– Я не втискувався, Соню. Пам’ятаеш, ми зустрiлись випадково i ти сама запрохала мене заходити.

– Нi, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидiти тебе всi цi вiсiм лiт. І все ж таки, ти з твоею звичайною нахабнiстю й безцеремоннiстю входиш в нашу родину i… руйнуеш ii.

– Забобони, Соню. Сiм’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розподаеться з середини.

– Ну, це твоя «теорiя». А я кажу те, що бачила на власнi очi.

Я позiхаю й пiдводжусь.

– Так. Вибач, ти в згодi з Дмитром все це кажеш менi?

– Так, у згодi. В цiлковитiй згодi!

Вона каже цi слова необдумано, я це чудесно розумiю.

Але злегка вклоняюсь iй i кажу:

– Досить дотепно ви згодились: вiн менi винен дев’ятсот карбованцiв.

Соня помалу встае, випростуе свою невелику, трохи плескувату постать i мовчки простягае до дверей руку.