Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Вiд несподiванки цей витрiщае очi, роззявляе рот i збираеться заплакати. Але побачивши, що всi регочуть з нього, теж смiеться, ще раз сам себе стукае ложкою по головi й хапаеться iсти. Личка дiтей оживленi, смiхотливi; iх роти швидко-швидко жують i щось говорять. А виснажений чоловiк пiдтрусюе на колiнах найменшеньке i вiд зворушення розтягае його зморене лице нiжно та незвично.

Хiба в мене не могла б бути така юрба голiвок?

Я йду далi, зазираю в вiкна, й туга переходить непомiтно в глубоку, плакучу печаль.

Моi думки снуються бiля Сонi, Андрiйка, Сосницького. Я вже не пробую смiятись, одрiкатись, бунтувати. Я тiльки дивуюсь гiрко та покiрно: як могло все це статись, через що, навiщо?

Переглядаю в пам’ятi весь цей рiк. Ось ми зустрiчаемось у театрi, цiлком випадково. Не пiшов би я в той вечiр у театр, нiчого не було б. Иншими колiями покотилось би все життя.

Що робить у цю мить Соня? Я уявляю собi ii сухеньку, трохи плескувату постать, простi плечi, рухливi нiздрi, вiчне пасмо рудавого, без блиску, волосся над голубовато-сiрими очима, всю ii таку поривчасту, неначе холодну, а в дiйсностi добру, тiльки соромливу.

Їй треба раз у раз зробити деяке зусилля над собою, щоби сказати щось привiтне, нiжне. Через це вона любить немов би з iронiею говорити людям приемне. Мила Соня!

Я почуваю незвичний, тихий жаль до неi, Сосницького, до самого себе. Я вже готов приняти на себе всю вину, понести всяку кару, спокутувати свiй грiх, коли це поможе кому-небудь. Але що ж менi робити?

І раптом у мене миготить така думка: я пiду до Сонi й побалакаю з нею так, як оце я почуваю.

Хай приходить Дмитро, хай довiдаеться про все, хай вони самi придумають, що я маю робити. Коли вона хоче, щоб я жив з нею i з Андрiйком, – добре, житиму. Щоби я поiхав звiдси, зник, – зникну.

Дивлюсь на годинник: ще нема десятоi. Швидко простую до Сосницьких. Чую надзвичайну легкiсть, пiднесення, бадьорiсть.

Але перед самим iхнiм будинком мене зупиняе думка: а що, як не мiй Андрiйко?

І зразу стае нудно, аж млiсно вiд огиди, одначе я входжу в сiни дому й помалу виходжу нагору.

Тепер вже сам не знаю, навiщо йду, що казатиму, але для чогось все-таки йду.

Покоiвка здивована. У панi голова болить. Але сказати, розумiеться, можна.

Нова покоiвка. На вiшальцi висить пальтичко Андрiйка; один рукав вивернений. Кашкетик з поломаним гербом, на макiвцi горбик, слiд вiд голови.

Швидкi, дрiбнi, з сухим пристуком, знайомi кроки.