Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

На порозi iдальнi з’являеться Соня в рожевому пеньюарi з короткими рукавами й з обмотаною рушником головою. На мене вона дме якимсь лiкарством.

– Що таке?! – шепотом, злякано й непорозумiло каже вона.

– Нiчого, ти не турбуйся!.. – нiяково усмiхаюсь я. – Я тiльки хотiв би побалакати з тобою.

Соня деяку хвилинку стоiть мовчки; не знати, чи розгубилась, чи бореться з хвилюванням. Потiм рвучко повертаеться й увiходить у кiмнату.

– Добре!.. – вона хрипко кидае до мене.

Я роздягаюсь i входжу за нею. На столi стоять скляночки й коробочки з порошками.

Тут же недописаний лист, перо й каламар, який я подарував iй на iменини. Соня прибирае все це хутко обома руками й несе в спальню. Вiд коротких рукавiв ii руки здаються тонкими дитячими.

Вернувшись, вона сiдае бiля столу й, не дивлячись на мене, говорить:

– Що скажеш?

Рушник вона скинула. На чолi, червонiм вiд води, злиплось волосся. Пiд очима жовтяво-синi западини.

– Голова болить, Соню? Може, iншим разом? Ти вибач менi, я не…

– Ти хотiв про щось говорити? Я слухаю!.

.

Знов це почування вини в мене! Я сам помiчаю, що вигляд у мене не мiй: боязкий, нiяковий.

– Так от, бачиш, Соню… Я тiльки що мав неприемну сцену з Дмитром…

І я розповiдаю iй про зустрiч у клубi. Соня слухае, дивлячись кудись пiд шафу i кривиться. І невiдомо, чи вiд болю голови кривиться, чи вiд оповiдання.

– Ти не можеш сказати менi, через що вiн такий? – питаюсь я.

Соня притуляе по два пальцi до вискiв, заплющуе очi й жорстко говорить:

– Вiн ревнуе мене до тебе.

Я мовчу, потiм тихо, з усиллям питаюсь знов:

– А… бiльш нiчого?… Андрiйко тут не…

Я зупиняюсь i чекаю. Соня спускае руки, розплющуе очi й дивиться просто менi в лице. Який вимучений, тужний, зацькований погляд! Я каюсь, що запитав.

– Не знаю!.. – шепоче вона й одводить очi.

– Ви балакали про це?

– Нi!

– Вiн пiдозрiвае?

– Не знаю!.. Вiн б’е мене…

Я швидко для чогось пiдводжусь i зараз же сiдаю знов.

Ми довго мовчимо. Нагорi пересувають стiльцями, човгають по пiдлозi ногами, мабуть, вечеряють.

– Соню! Скажи менi!.. Чуеш? Скажи менi щиру правду! Забудь усе, що було, скажи оттак, з глибини душi: чий Андрiйко? Ради Бога, Соню, зрозумiй!

Я встаю й пiдходжу до неi. Соня нижче схиляе голову, мовчить i, нарештi, каже шепотом:

– Я сама не знаю!

– Соню! Я благаю тебе… Соню! Ти подумай, я ж…

– Не знаю!! – раптом з люттю випростовуеться вона й дивиться на мене широкими вiд злостi очима.