Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Це все ж таки праця – направляти свою уяву в iншому напрямку. А кожна праця оплачуеться. Агiтатор з вас добрий, i вам це легко буде зробити. Як ви на це, га?

– Себто, як же це?!

– Що саме? Ви про вiщо?

Нема нiчого бiльш зворушливого, як оця настовбурченiсть чесностi. З самого початку свого падiння.

– Нi, ви це серйозно?!

– Цiлком серйозно, голубе. А що таке? Можете взяти на себе це доручення?

Нечипоренко раптом поривчасто пiдводиться й говорить поважним, колишнiм своiм тоном, тим самим, яким колись давав менi прикази по органiзацii.

– Слухайте, товаришу Антоне, – (мене, в дiйсностi, звуть Яковом), – коли це жарт, то я знаходжу, що вiн досить дурний. Коли ж серйозно, то… то…

Вiн не знаходить слова, яке вiдповiдало б його почуванням.

– Та що таке, любчику? Якi жарти? Цiлком серйозно. Ага, я ще забув сказати: гонорар вам я можу запропонувати триста карбованцiв за удачне виконання i сто за неудачне. Видатки, звичайно, на мiй кошт. Їхати, якомога, швидше.

Триста карбованцiв для чесноти при голодних очах i дiточках – це поважний удар iй.

Нечипоренко усмiхаеться.

– Одначе, цього я не сподiвався. Чого-чого, а цього не сподiвався навiть вiд вас.

– Ну, голубчику, я не маю часу. Ви подумайте i приходьте з вiдповiддю. Тiльки швидше. Бувайте!

Я встаю i злегка пiдiймаю цилiндра.

– Здорово! – з непорозумiнням говорить Нечипоренко. Вiн одсувае свою собачу шапку на потилицю й неодривно дивиться на мене. Я хитаю головою i йду в гору по бульварi. На лавах, по тiм боцi, що в затiнку, кудовчаться темними купками людськi постатi.

Я згадую, що сьогоднi недiля.

Іду довго, але крокiв за собою не чую. Нечипоренко стоiть на мiсцi чи, напнувши шапку по самi очi, спiшить до своеi «жiночки» швидше розказати про все, що чула й бачила його чесна душа.

Андрiйко сидить у iдальнi за столом i, схиляючи голову то на праве плече, то на лiве, поклавши язика на верхню губу, розмальовуе кольоровими олiвцями якийсь краевид.

Соня лежить у качалцi й читае. Побачивши мене, вона спокiйно опускае книгу на колiна й питае:

– Чай питимеш?

Андрiйко робить останнiй штрих, схоплюеться й пiдбiгае до мене.

Я почуваю, як м’якнуть менi ноги вiд його дотикiв. Пiдхоплюю його пiд пахви й високо пiдношу догори. Руки моi чують нiжну теплоту його тiла, й менi знов здаеться, що я злитий з ним i що вiдiрватись вiд нього буде для мене фiзично боляче.

– Вище, дядю Яша, вище! – кричить згори Андрiйко i здiймае руки, намагаючись дiстати до стелi.