Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Ти його упустиш… – сухо кидае Соня.

– Дядю Яша, ще, ще трошки!

Але я спускаю його на землю й, держачи за руку, сiдаю за стiл.

– Ну, як справи, малий?

– Та нiчогенько. А в одного хлопчика сьогоднi знайшли табак у кишенi. Второкласник. Його виженуть. Глупо за такий пустяк iсключать хлопчину. Правда, дядю Яша?

Я боюсь, що на моiм лицi занадто виразно помiтно мое почування i, усмiхаючись, кажу:

– А звичайно, звичайно. Чорт зна що таке!

– Ей, дядю, ти знов смiешся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти… Коли я буду в другому класi, я теж куритиму!

– А тепер не куриш?

– Тепер ще рано, – поважно говорить вiн.

Так, вiн викапана мати. Тi ж самi голубувато-сiрi очi, тiльки не такi сухi та жорсткi, те ж саме пукате, як бiк чайника, чоло, гостре пiдборiддя, бiляве, невитке волосся. Нiс неправильний. І сьогоднi менi здаеться, що в ньому е щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та нiжнiсть охоплюють мене.

Я кашляю, закурюю й кажу Сонi:

– Ти дуже сердишся?

– За вiщо? – байдуже кидае вона, тримаючи руку на кранi самовара.

Потiм закручуе його й пiдсувае менi склянку мiцного чаю, такого, який я люблю.

– Ну, за вiщо… Але, бачиш, нема гiрше, як грати в своiй кумпанii. Все дають один одному одiгратися. Та так тягнеться доти, поки всi не втомляться…

Андрiйко тягне руку, хоче пiти. Я обiймаю його й садовлю на своiх колiнах. Вiн задоволений i зараз же починае нишпорити по моiх кишенях.

– Андрiйку, тобi час спати… – каже Соня.

– Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати.

А ще дев’ятоi години немае.

Знайомий бiль i жаль до себе вколюють мене.

– Так, правда, iди, хлопче, спати, йди…

А отже, е якась пiдла насолода в цьому болю!

Соня, здаеться, розумiе мене, бо насмiшкувато усмiхаеться й пiдходить до нас.

– Ти повинен бути вже в лiжку о дев’ятiй годинi. Поки вмиешся, роздягнешся… Іди, скажи Фенi, хай поможе тобi. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.

Андрiйко помалу злазить з моiх колiн i, коли вже стоiть долi, простягае менi руку.

Я усмiхаюсь, потискую ii й випускаю. Андрiйко цiлуе матiр i виходить.

Соня сiдае проти мене, становить лiктi на стiл i, з’еднавши кiнцi пальцiв, говорить:

– Менi, Якове, треба побалакати з тобою.

Коли за дверима iдальнi зникае маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попiльничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стiльця.

– Слухаю з охотою.

– Я прохала би серйознiше вислухати.