Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Ну, оттак i смалiть! Чого там! От давайте оце зараз i зробимо напад! Ви маете де сховати Дiму?

– Чекайте, який напад?

Перехiд вiд завзяття й войовничостi до страху такий щирий i по-дитячому одвертий, що я не можу не смiятись. Щоб вiн не образився, я обнiмаю його за плечi й кажу:

– Та справжнiй напад, Панасе Павловичу, самий справжнiй. От давайте вiзьмемо автомобiль, пiдкотимо, вбiжимо! «А подавай сюди мого сина!» Та по «наружнiй фiзiономii» ii, ось тобi завдаток! Га? Та й катнемо разом з Дiмою. Ну?

Панас Павлович злегка одсуваеться й, зiдхаючи, говорить:

– Та вам, голубе, легко смiятись.

– Та хто смiеться?! От маеш! Та хоч у цей момент я готов iхати з вами. Навiщо одкладати? Хочете?

Панас Павлович, задравши голову, мовчки, вражено i з тривогою дивиться на мене.

– Я не жартую. Робить – так робить! Чого ж дурно час гаяти? Знаете що? Ось давайте зараз подзвонимо iй! Коли нема дома, iдьмо! Тепер дев’ята година, Дiма вже в постелi. Ввiйдемо, одягнемо й гайда! Ну? Дзвонити?

Панас Павлович стоiть, немов зацiпенiвши вiд думки, що це, справдi, може статися.

– Та що ви, що ви?… – шепоче вiн, з страхом зиркаючи на телефонну трубку, немов у нiй сидить сама Варвара. – Отто яке! Так з вами, бозна що вийде. Хiба ж можна так?

– Та чому не можна? Ну, чому?

– Це чорт-батька-зна, що вийде. Раптом зiрвались i – маеш!.. Нi, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюетесь романтичним боком справи.

Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагаеться, вигинаеться, ховаеться за найменший захист, але я без жалю вигоню його звiдусiль i все бiльш та бiльш припираю до стiни. Нарештi, вiн вичерпуе всi своi аргументи i в якiйсь знемозi злякано дивиться на мене. Одначе я розумiю, що цей страх е майже згода.

– Добре! – вмить робить вiн з одчаем iще одну спробу. – Я згоджуюсь, я визнаю все, i так далi, але не сьогоднi.

– Нi, сьогоднi, зараз! Це слабiсть, Панасе Павловичу! Слабiсть! Так або так. Треба покiнчити!

Панас Павлович знов скидае пенсне й витирае спiтнiлi вiд хвилювання скла. Очi клiпають, як нiколи; вiн дихае так, неначе робив гiмнастику Мiллера, якою займаеться щоранку.

– Ну, от що!.. – вiн починае i блiдне. – От що! Коли вона дома, ми не iдемо.