Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Добре! – згоджуюсь я. – Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?

– Дзвонiть!.. – не дивлячись на мене, каже вiн тмяним слабким голосом.

– Нi, вiдповiдайте: так!

– Та добре!.. Ну, звичайно…

– Чудово!

Я йду до телефону, а Панас Павлович з виглядом людини, яка чекае постанови консилiуму лiкарiв, почае ходити бiля мене.

Коли якась жiнка каже в ухо менi «слухаю», я мiняю свiй голос i питаю:

– Варвара Федорiвна дома?

Панас Павлович швиденько пiдходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути вiдповiдь, роззявляе рота й так застигае, не дихаючи.

– Нi, iх немае вдома. А хто спрашуе?

– Скажiть, добрий знайомий!

На лицi Панаса Павловича пробiгае радiсть, неначе в лiсi промiнь на свiтаннi.

– А як сказать? – добиваеться голос.

– Так i скажiть. А давно пiшла?

– Нi, оце тiльки. Вони поiхали в театр.

– В театр? Ага, дякую!

І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.

– А як же… А менi здавалось, що вона дома, – бурмотить вiн.

– Пiшла в театр! – серйозно кажу я й дiловито озираюсь.

 – Ну, значить, можна iхати.

Набираю цигарок у портсигар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибираемось у далеку дорогу. Панас Павлович блукае по хатi й змерзло потирае руки.

– Ну, та що ж, iдьмо! – каже вiн, силкуючись усмiхнутись.

– Так, iдьмо! – вiдповiдаю заклопотано й поважно.

В автомобiлi Панас Павлович сидить, забившись у куточок, i всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що вiн уже покiнчив з сумнiвами.

Одначе, коли ми вже пiд’iжджаемо до його колишньоi квартири, вiн починае неспокiйно рухатись, визирати з вiкна, потiм раптом хапае мене за руку й говорить благаючи, судорожно:

– Слухайте, Якове Васильовичу!.. Я розумiю, голубчику, але… скажiть, щоб вiн зупинився. Так не можна. Ми не обмiркували. Ми не маемо нiякого права. Я вас прохаю. Це несерйозно.

– Панасе Павловичу! – кажу я з притиском. – Постановили в и, а не я. Отже, ви маете змогу й перерiшити. Я тiльки помагаю вам. Хочете вернутись? Будь ласка! Я не хочу робити на вас нiякоi пресii.

Це тiльки ваше особисте дiло. Рiшайте самi!

В цей момент автомобiль зупиняеться. Панас Павлович навiщось тривожно визирае, метушиться, впускае пенсне й ми обидва шукаемо його пiд ногами. І коли пенсне знаходиться, невiдомо через яке надхнення, Панас Павлович рiшуче, жестом владаря, розчиняе дверцi й кидае до мене:

– Ходiм!

І весь час, що ми йдемо по сходах, вiн мае рiшучий, гордовитий вигляд.