Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Я не встигаю ступати за ним. Але бiля дверей, на яких ще висить мiдна табличка з його прiзвищем, вiн стоiть довго, дихаючи важко й одступаючись, так довго, що я нарештi питаюся:

– Ви подзвонили?

– Ах так! Я й забув.

І вiн пiдносить руку до гудзика дзвоника. Але зараз же однiмае ii й шепоче до мене:

– А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?

– Не забувайте, що в и – хазяiн цiеi квартири i батько цiеi дитини! Дзвонiть! Нiяково так стояти…

Панас Павлович коротко тикае пальцем у гудзик. Довго не чути за дверима анi згуку.

Аж ось швидко бiжать чиiсь кроки, хтось, поспiшаючи, одчиняе дверi. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоiть з розплетеною косичкою й, закинувши ii лiвою рукою за спину, тримае незастiбнуту сукенку.

– О господи! – вражено, з переляком каже вона.

Ми також збентеженi. Про Галю ми зовсiм забули, немов би ii й на свiтi не було.

– Таточку! – раптом нещиро скрикуе вона й кидаеться до нього, але стараеться не стати до мене спиною.

Панас Павлович машинально цiлуе ii й питае:

– А мама дома?

– Нi, вона пiшла в театр.

Роздягайтесь, будь ласка!

– Шкода, шкода!.. – розгублено бурмотить Панас Павлович i хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.

– Ми ж тiльки на хвилинку. В справi. Зараз пiдемо.

– Але чому? – здивованим, салонним тоном говорить Галя. – Тато так давно не були у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивiться на мене, я маю такий страшний вигляд!

Їй усього тринадцять-чотирнадцять рокiв, але вона поводиться так, як замужня, молода, гарненька дамочка.

Поява батька хвилюе ii тiльки на хвилину. Їi замiшання проходить, i вона починае жвавенько щебетати. А ми стоiмо й, неначе слухаючи ii, думаемо, як бути. Я вже знав, що ми пiдемо собi, не зробивши нiчого: при Галi вiн не одважиться.

– Ах, та зайдiть же хоч у вiтальню! – раптом перебивае себе Галя й пурхаючим жестом повертаеться спиною до дверей. Їй подобаеться грати ролю господинi. Довгасте, вузьке обличчя та холоднi, з нещирим смiхом, очi нагадують менi Варвару Федорiвну.

– Нi, дитино, ми не ввiйдемо… – стомлено говорить Панас Павлович.

– Ну, якi поганi! – вона робить ображену гримаску. – А з твого боку, тату, так навiть негарно. Я розумiю: звичайно, можуть бути всякi родиннi непорозумiння, але так закинути своiх дiтей, як ти це робиш, це, вибач менi, дуже негарно. І тепер, коли ти вже прийшов, не хочеш навiть кiлька хвилин побути з нами. Але знаеш що? – раптом робить вона великi очi. – Маму можна викликати.