Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Коли ввечерi Клавдiя стае передi мною на колiна й цiлуе мою руку, я навiть не протестую, розумiючи ii побожний настрiй. Я сам стояв би на колiнах перед тим, хто дав би менi стiльки простодушньоi, чистоi, дитячоi радостi.

Вранцi ми спимо довго й безжурно. Потiм ми лежимо на пiску, жмуримо очi, бовтаемось у водi. Довкола нас усi люди також лежать, жмуряться й бовтаються. Небо жмуриться вдень теж сонно, стаючи сiрим, нiби вкриваючись, як i ми, потом. Сплять кипариси. Навiть море дихае сонно, ритмiчно здiймаючи i спускаючи мережево берегових хвиль.

Через це не вiриться, що десь е галасливi, грюкаючi мiста, трамваi, суди, тюрми; ввесь свiт уявляеться сонним, з прижмуреними очима, в сонцi й безжурностi.

Їх трое: Ваня, Крошка й Вiра. Ваня найстарший, йому рокiв чотири; а тим, мабуть, по три. Вони всi сидять пiд моiм вiкном на землi. У Ванi в руках дзвiночок без язичка. Вони по черзi б’ють по ньому трiсочкою i смiються задоволено, слухаючи приемнi згуки. У Крошки в руцi бублик. Ванi вiн дуже смакуе, але Крошка не хоче подiлитись.

Тодi Ваня, як найстарший, одсилае ii додому.

– Іди собi, iди!.. Ну, так дай бублика!

Крошка вибирае менше зло й дае бублика, але дае бiльшу половину. Ваня не хоче бути свинею й не користуеться своею владою; вiн вертае бiльшу половину й бере собi меншу. Задоволений таким розв’язанням спiрного питання, вiн сiдае на землю й витягае ноги. Крошка, бог ii знае через що, зараз же робить те саме. Але Ваня тут же схоплюеться, бiжить до стовпчика i кличе за собою Вiру.

Ловко видряпавшись на нього, вiн сiдае й пацае ногами. Вiра з захопленням смiеться i здивовано показуе на нього Крошцi. Але у Крошки самостiйнiсть i iнiцiатива: вона лiзе на дошки, що обгороджують купу глини й кричить:

– Ой, упаду! Ой, упаду!..

Вона не боiться впасти, але хоче перетягти увагу Вiри на себе. Це все ж таки iй не вдаеться. Навпаки, Ваня кричить iй:

– Крошка, подай бублика! Упав!..

Крошка нiби не чуе.

– Крошка, я кому кажу?!.

Ну, так iди додому, iди!

Крошка, мовчки сопучи, злiзае й подае деспотовi-чоловiку бублика. Цiлими днями цi три голiвки копаються пiд моiм вiкном. У Ванi гостре пiдборiддя, на яке я можу дивитись годинами. Коли Клавдiя входить до мене в кiмнату, я удаю, що працюю, й вона виходить навшпиньках. А я знов слухаю щебетання голiвок. Треба б, власне, iх прогнати з-пiд мого вiкна, перешкоджають робити. Але Крошка така втiшна, що хай собi ще трохи покопаються.