Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Не пiду! Ти не маеш права! Це гидко, це паскудство, це мерзота! Пусти Дiму!

Лице Галi кривиться вiд плачу i злостi. Панас Павлович iде просто на неi, бере ii за руку й тягне вбiк. Галя хапаеться руками за дверi, кричить голосно й одбиваеться ногами. Тодi Панас Павлович покидае Дiму, обiймае обома руками Галю й сильно одривае ii вiд дверей. Я нiколи не бачив такоi лютi в цього м’якого чоловiка. Дiма в страху пригортаеться до мене. Я беру його на руки й несу в сiни. Галя злякано замовкае й, одкинена вбiк, стоiть i дивиться широкими очима на Панаса Павловича, який тихо каже iй:

– Битиму! Отут битиму, паскудна ти дiвчино!

І коли ми одягаемо Дiму й виходимо, вона так само стоiть у вiтальнi, притуливши мiцно руки до грудей i широко дивлячись на нас.

Костю, не лiзь до вiкна!.. Костю, не чiпляйся до Якова Васильовича!.. Костю, даю тобi слово, що одiшлю тебе назад!..

А сама вся сяе, свiтиться тихим захватом, раюванням, незнаним спокоем. Особливо iх обох хвилюе й тiшить те, що ми iдемо в окремому купе, що ми маемо в цьому поiздi свою хатинку, маленьку, затишну i цiлком-цiлком окрему.

Клавдii це до душi, вона почувае себе вiльно, легко, а то б усе щулилась i боялась людей. Вона всiх боiться: швейцарiв, кондукторiв, пасажирiв, носильщикiв. Швейцарам i носильщикам вона дае зi страху стiльки на чай, що тi тiльки дивляться на неi й не дякують вiд здивовання. А ii те тiльки турбуе, чи не дала вона замало. Досить якому нахабi сказати: «Е, панi, трохи нiби мало!», як вона зараз же страшенно соромиться, бере за гаманець дае стiльки, скiльки попадеться в руку.

Зате в купе нам не страшно нiчого, ми самi собi пани. Я показую Костi танок лiсiв i ланiв. Дерева, побравшись за руки, врочисто й поважно танцюють перед нашими вiкнами. Коли поiзд зупиняеться, зупиняються й вони. Коли йде швидше, то й вони поспiшають. Костя горнеться до мене, дивиться менi в очi вогкими, вдячними, сумирними оченятами. Клавi душно, й ми на кожнiй станцii беремо по кiлька пляшок рiзних напиткiв.

І це тiшить iх незмiрно. Вони iдуть, як важнi пани. Нiколи вони не мали такоi розкошi.

А вночi я кажу собi казку й тихо засипляю пiд гуркiт колiс. Костя щось говорить у снi, i я, не перериваючи казки, думаю про Андрiйка.

Море, фески, смуглявi обличчя, чудернацькi слова, пекуче, ясне сонце, непорушнi, чорнi, немов iз грубого картону вирiзанi, кипариси, – скiльки радощiв для них! Я почуваю себе щедрим, благодушним богом.