Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Коли я так пiду, то вже нiколи бiльше не насмiлюсь пiдiйти до неi, навiть у казцi.

«Але навiщо вона менi? Що за сентиментальностi? Чи я студент першого року, чи що? Ото! – подумаеш, iспанець який! Ще б гiтару в цирульника позичив для цього… Іди, брате, спати!»

Але замiсть того я сiдаю на схiдцi, спираю голову на руку й сиджу. Іде хтось згори помалу й важко. Сторож! Коли вiн рiвняеться зi мною, я виймаю карбованця й даю йому.

– Слухай, чоловiче добрий! Я пiшов у заклад, що просиджу тут двое суток. Розумiеш? Я не злодiй, i ти мене не бiйся!.

. Злодii, на жаль, так не роблять!.. Ну, бери, бери, чого там!

Сторож нерiшуче бере грошi й бурмотить:

– Та я нiчого!.. Ну, када ж нам теж приказують…

Вiн ще варнягае щось собi там у темнотi, але я не слухаю. Мене хилить до сну.

Я прокидаюсь вiд штовхання в плече. Здивовано розплющую очi й озираюсь: якась незнайома пусто-широка вулиця; в горi нiжно-малинова хмаринка, а бiля мене дворник з мiтлою.

– Тут спать нiззя, господiн!.. – строго говорить вiн i пiдозрiло оглядае мене.

На другому боцi стоiть другий дворник i, позiхаючи, з цiкавiстю дивиться на нас. Я встаю, витягаю з кишенi декiлька срiбних монет i мовчки тикаю iх в руку дворниковi. Вiн бере iх, не дякуе, й усе-таки оглядае мене.

– Ну, чого дивишся? – сердито кажу я. – Не бачив чоловiка? А ще дворник називаешся! Роби свое дiло!

Сердитий тон зразу викликае в нього повагу й страх перед моею особою. Хто зна, хто я такий й навiщо сиджу тут! А що, як агент?

– Та я тiльки, щоб штанцi вашi не закалять, пiдмiтать буду… – говорить вiн з нотками вибачення в голосi.

– Ну, пiдмiтай!.. – дозволяю я й починаю ходити взад i вперед.

Дворник якийсь час удае, що старанно мете; потiм з мiтлою йде на другий бiк вулицi. Другий дворник усе стоiть i дивиться на мене. Вони про щось неголосно розмовляють i непомiтно поглядають у мiй бiк. Далi вони розходяться й обидва старанно метуть улицю.

А я ходжу i стараюсь не показати, що менi страшенно холодно. Всього тiльки четверта година ранку.

Сонце вже десь зiйшло, але на вулицях ще нема руху, – тiльки дворники та я. Ранок свiжий, з легким туманом. Листя на деревi матове й сине од роси.

В потилицi починае злегка нити, – значить, вдень болiтиме вся голова. По тiлi втома, лице здаеться масним, пом’ятим, хочеться вмочити в холодну воду. Цигарок немае, це найгiрше.

Я вже не думаю про Бiлу Шапочку, й менi нема нiякого дiла до неi. Годину на шосту по всiх близьких дворах вже вiдомо про мене.