Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Мене нiхто нi про що не питае, не заважають ходити, але з моторошною цiкавiстю поглядають на мою високу постать, що без перестанку ходить по тротуарi з хмарним, стомленим лицем. Вони, мабуть, гадають собi, що я тут ловлю якогось важного злочинця.

Коли одчиняються крамнички, я купую цигарок, випиваю пляшку квасу i знову йду на свiй пост. Мене зустрiчають зацiкавленi обличчя у вiкнах усiх поверхiв. А години бiля дев’ятоi звiдкись молодий голос гукае:

– Геть шпигiв!

Потiм я бачу в одному з вiкон двох гiмназистiв.

Вони з невинним виглядом щось наспiвують i байдуже позирають на мене.

Бiля дверей крамнички, в якiй я пив квас, час вiд часу збираються покоiвки й пошепки розмовляють, показуючи очима то на мене, то на дiм. Нарештi, з’являеться й полiцай. Але, бачачи мiй приличний костюм i понурий суворий вигляд, нерiшуче зупиняеться, думае й iде назад. Пiсля того увага до мене ще дужче виростае на вулицi. А я навiть присiсти не можу! Я зiгрiвся вже давно, п’яти горять, ноги ниють, в шлунку суха, гризуча порожнеча, потилиця розболюеться.

Але й увага вулицi, i полiцай, i голод, i втома викликають в менi почування якогось гiркого, хмарного задоволення.

О десятiй годинi в дверях парадного з’являеться Бiла Шапочка. Сьогодня вона в темнiй спiдницi й бiлiй блузцi. В руках у неi декiлька книжок i срiбна торбинка. Вона уважно i здивовано, як менi здаеться, зиркае на мене, коли я проходжу повз неi. Я ж не дивлюсь на неi й, перегнавши, проходжу далi. Хай сама перша тепер заговорить!

Але Шапочка завертае за рiг вулицi i зникае.

Тодi мене обхоплюе страшенна втома, нудьга й безнадiйнiсть.

«Так, тепер треба йти додому», – я думаю тупо. І йду я в другу крамничку. Там я знову п’ю квас i купую фунт маленьких цукрових бубликiв. Розкладаю непомiтно на вулицi по кишенях i по шматочку кладу в рот. Це пiдживлюе мене й пiдбадьорюе. І знов я ходжу вздовж фасаду.

На мене в судi чекае одно важне дiлове побачення, а дома письмоводитель. Може, навiть вже вчинили там тривогу? Я смiюся з себе й гуляю собi далi.

До мене вже, здаеться, звикли й дивляться на мене менше, так що я навiть часом примощуюсь на схiдцях i спочиваю якусь хвилинку. Інодi менi хочеться нестерпно лягти оттут же, накрити лице капелюхом i заснути мiцно-мiцно. Чорт його бери!

Бiля другоi знизу йде Шапочка. Я з раптовим поривом зворушення й радостi дивлюсь на неi згори, й менi хочеться пiти iй назустрiч, простягти обидвi руки i сказати: «Ну, годi!».