Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Вираз ii лиця, як i перше, холодний, недосяжний i байдужий. На мене вона не дивиться, а коли проходить повз, то з погордою жмурить милi своi очi, неначе кажучи: «Прошу дуже, мене це не обходить!» На крилах носа й на пiдборiддю iй виступили дрiбнi крапельки поту, щоки вiд спеки зашарiлись, вона подiбна до спiтнiлоi, розрум’яненоi дiвчинки. І так не до лиця iй ця погорда й холоднiсть.

Потiм я знов ходжу, ходжу, ходжу. Інодi плентаюсь у крамничку й п’ю квас. Але вiд нього менi вже стае погано. І знов я вже нi про що не думаю; i коли б Шапочка вийшла й простягла менi руку, я поставився б до того цiлком байдуже.

Я тiльки мрiю про те, щоби швидше настав вечiр, щоби погасли лiхтарi й можна було прилягти на схiдцях i заснути.

Їсти менi вже зовсiм не хочеться, тiльки пити, пити. Од квасу вже нудить, i я п’ю зельтерську. Крамарi мене знають, вони пробують навiть завести зi мною балачку й випитати, кого я ловлю, але я не пiдтримую розмови. Мабуть, це надае менi ще бiльше загадковости.

Аж ось заходить сонце. Горiшнi вiкна «мого» дому слiпуче горять, а далi гаснуть. Ввечерi увага знову пiдростае. Покоiвки нишпорять бiля мене; бiля ворiт нарада дворникiв. Менi ж байдуже, – я сам собi видаюся хворою, напiв божевiльною людиною, яка нi з того нi з сього лазить уже цiлу добу по вулицi.

Хтось спiвае в домi. Голос дужий, з металiчним тембром. Я уявляю собi жiнку з великим бюстом, горбоносу, з широкими бровами, що зрослися на перенiссi; вона стоiть бiля роялю i тримае в руках ноти; ii рот, подiбний до рота риби, яку витягли з води.

Ось арiя з «Пиковой дамы». Я слухаю тупо, хоча люблю це мiсце i спiвачка виконуе його досить гарно.

«Ночью ли, днем, все об одном,

Ах, истомилась, устала я».

Так, я стомився, то правда! Нiколи я й не гадав, що можна так стомитись. Ах, швидше б вона кiнчала свiй спiв та й загалом всi вони лягали б спати!

Все на свiтi мае кiнець. Скiнчила спiвати спiвачка, погасла електрика бiля парадного, швейцар замкнув дверi, розiйшлись покоiвки та дворники.

Тепер я мiг присiсти на схiдцях i трохи подрiмати собi. Але замiсть того я стою бiля ганку i слухаю, як в менi важко, незграбно починае ворушитись нудьга, неначе жаба, що випручуеться з-пiд пiску, яким ii присипано: от спочатку ворушиться тiльки самий пiсок, далi з’являеться латочка буграстоi, пухлоi спини, потiм викарячене, клiпаюче злiсне око.

Я вже знаю, що зараз поiду додому.