Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Клавдiя Петрiвна одставляе вазу далi вiд нього i ближче до себе. Костя пiдсувае до неi стiльця, вилiзае на нього й лягае грудьми на стiл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, уперто, з блiдою усмiшкою. Клавдiя Петрiвна одпихае його руки, а вiн знову простягае iх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, одставляе вазу на iнше мiсце, а вiн оббiгае стiл, знову вилiзае на нього й сунеться до тiсточок так само вперто, жадiбно, нiчого не бачачи, не чуючи нi насмiшок, нi погроз, нi Клавдii Петрiвни, яка благае в мене помочи.

Мабуть, i самому Костi й страшно, й незрозумiло, й соромно, – я бачу це з його злоi, покривленоi усмiшки, – але вiн не може одвести очей вiд тiсточок, сила та бiльша за його волю, сором i страх.

Яка, власне, рiзниця мiж Костею i мною?

Одначе я знову дивлюсь на годинник: чверть на сьому. Усмiхаючись, як Костя, я одягаюсь хапливо, сприскую колонською водою хустку й виходжу. Сидячи на вiзнику, я посвистую й думаю: «А чому б не похулiганити? Чим я рискую? Принаймнi, потiшусь, коли так.

Чого доброго, ще попрохае чоловiка приняти мене. Навiть неодмiнно фiгуруватиме чоловiк».

На хвилинку з’являеться бажання повернути назад.

«Нi, хоч у цьому доведи до краю, паскудо!» – з несподiваною мстивою злiстю думаю я й навiть радiю з того, що зараз мае бути менi.

Але, коли я пiд’iжджаю до будинку, бiля якого вчора я провiв цiлий день, i бачу страшно знайомi стовпчики, дерева, тротуар, вiкна, парадний ганок, на мене нападае несмiлiсть i сором.

Я нерiшуче входжу в парадний, iду по сходах, шукаючи шостий номер квартири. Перед дверима, над якими прибито емалеву табличку з числом 6, я зупиняюсь i витираю пiт з лиця. На самих дверях я бачу другу, поважну мiдну таблицю з чорними строгими лiтерами: «Семен Семенович Шипун».

Який Шипун? Через що Шипун? Та, чи це ця квартира? Так, номер шiсть. Невже обманула?

Рiшуче я надушую гудзика й чекаю. А сам, немов ховаючись вiд когось, поспiшно й хитро думаю: коли обманула, – пiду, не шукатиму бiльше.

Клацае ключ у дверях. Я випростовуюсь, поправляю капелюх i набираю поважного, строго-серйозного вигляду. А серце б’е молотом.

– Скажiть, будь ласка, тут мешкае Ганна Пилипiвна Забережна?

Покоiвка ширше розчиняе дверi й каже:

– Тут! Пожалуйте!

Менi здаеться, що на ii губах миготить легка усмiшка. Я твердо входжу, не хапаючись, роздягаюсь i покашлюю. Передпокiй великий, декiлька дверей, крiзь однi видко килим, фотелi й пюпiтр.