Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Покоiвка йде до дверей праворуч, легесенько стукае й говорить:

– Панночко, до вас прийшли!

В голосi теж вчуваеться усмiшка, але я зупиняю увагу тiльки на словi «панночка».

– Проси!.. – ледве чуеться з середини.

Покоiвка одчиняе дверi й занадто поважно говорить:

– Пожалуйте, просять…

Через розчиненi дверi я бачу: голубий параван, краечок мармурового умивальника i широкий жовто-гарячий промiнь вечiрнього сонця на стiнi.

Я входжу, зачиняю за собою дверi й зупиняюсь бiля порогу, винувато, поштиво, схиливши голову.

Коло вигнутоi кушетки, вкритоi сiруватим шовком, стоiть Бiла Шапочка, спираючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в нiй двi рожi: жовта й густо-червона з соковитими пелюстками, неначе одвернутi яскравi губи. Всi дрiбницi я через щось добре помiчаю.

– Добридень! – рiвно, холодно говорить Шапочка й подае менi руку. Я поспiшно пiдходжу, поштиво потискую руку й кажу:

– Я не мiг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.

– Сiдайте, будь ласка! – так само холодно вона випускае слова й показуе менi на фотель бiля кушетки.

Менi починае здаватись, що я на прийомi у зубного лiкаря. Ось вона звiдкись зараз витягне бор-машину, роззявить менi рота i спитае:

– Де болить?

Шапочка одходить до вiкна й теж сiдае у фотель. Мiж нами блакитно-сiрий килим. На головi Бiлоi Шапочки стоiть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на параванi також жовта, радiсна, сонячна смуга. Скрiзь портрети i гравюри в художнiх рамцях.

Менi стае нiяково. Я не знаю, про вiщо говорити, знаючи, що щоб я не сказав, все зустрiне оцей офiцiальний, безпричасний прийом. Шапочка поглядае на мене, але на ii лицi не помiтно нi нетерплячки, нi досади, нi зневаги. Тiльки брови злегка зiбранi, як у людини, що робить якесь зусилля i строго стежить за собою. Мое становище з кожною хвилиною мовчання стае все дурнiшим, i я, нарештi, кажу:

– Признаюсь, я ждав iншого прийому, i через те… я трохи не пiдготовлений.

– Так? – байдуже кидае Шапочка.

– Я через щось гадав, що ви замужем i що попрохаете свого чоловiка приняти мене.

Шапочка трохи дужче збирае брови, немов стримуючи себе, i ii вуста стискуються ще холоднiше.

– Я не замужем… – рiвно вiдповiдае вона.

– Так, я це вже знаю. Покоiвка назвала вас «панночкою». Потiм я думав, що… А в тiм, ваш прийом дошкульнiший, нiж я собi гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз пiду. Тiльки позвольте менi сказати декiлька слiв.