Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Хочеш iсти – йди працюй!

– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка рокiв п'ятдесяти, що спецiально приiхав до Львова.

Мiсяць тому цей поляк знайшов в Інтернетi рекламну сторiночку Тараса й зацiкавився. Зацiкавився – i приiхав. Скiльки сюди вiд Польщi iхати? Смiшно подумати. Польща цiлком могла виявитися передмiстям Львова – такi тут вiдстанi!

– Ви якщо втомилися, то пристебнiться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закiнчити на сьогоднi?

– Нет, – хитнув головою поляк i перейшов з ламаноi росiйськоi на польську.

 – Веш цо. Може, еще трохе… мiнут петнаща. – Пан Ярек говорив, зцiпивши вiд болю зуби. Його очi були згаслими, такими ж, як i голос.

– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихiше та обережнiше спробував Тарас наполягти на своему пiсля хвилинноi паузи. – В такому туманi…

– Завтра?! То задрого бендже… Хiпi ваших одвозили тоже за муй рахунек?

– Гаразд, – видихнув Тарас.

Сiрий «опель вектра» з довгою i мiжнародною бiографiею – Нiмеччина кiнця вiсiмдесятих, Польща дев'яностих, Бiлорусь двотисячних i ось тепер Украiна 2011 року – рушив i покотився по горбатiй, нерiвнiй брукiвцi, передаючи водiевi та пасажировi в точностi кожну вiбрацiю, кожен поштовх, кожну ямку.

Тарас нахилився ближче до лобового скла. Вiн майже лежав грудьми на кермi. Вдивлявся. Стрiлка спiдометра пiднялася до «60». Пасажир мовчав, пiдстрибуючи на дорозi разом iз машиною та ii водiем.

Особисто розробленi «лiкувальнi» маршрути нiчним Львовом Тарас знав напам'ять.

Не просто назви вулиць, а навiть повз якi будинки вони проiжджають i якi машини пiд цими будинками найчастiше стоять. Коли б не туман – нiяких проблем.

Пан Ярек рiзко застогнав, кинув руки в пах, затиснув мiж стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотiв iх зiгрiти.

Тарас глянув скоса на пасажира. На його губах з'явилася ледве помiтна усмiшка. Рiшучiше натиснув на педаль газу, i машина помчала по густо затуманенiй вулицi як скажена.

В очах Тараса застигли одночасно азарт i страх. Страх був присутнiй на самому кiнчику його погляду, що впирався разом iз променями фар у туман. І хоч фари пробивали туман метрiв на двадцять, але, з'явися на дорозi якась перешкода, неважливо – жива чи нi, машину вчасно було б уже не зупинити. Мокра брукiвка не набагато краща за звичайну ожеледь.

Несподiвано «опель» пiдкинуло так, що Тарас, цього разу не пристебнутий, торкнувся макiвкою стелi салону.