Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Тарас кинув погляд на обличчя Льонi, уявив це обличчя в момент фiзичного болю, уявив i його голос у момент крику. Вiдразу розхотiлося займатись цим клiентом.

– Ну шо? – запитав Льоня, опускаючи на столик останню чарочку, яка ще хвилину тому була повною.

Тарас важко зiтхнув.

– За одну нiч не вийдуть, – сказав вiн.

– Навiть якщо всю нiч iздити? – Льоня нахилився вперед, i тут же запах кави був на мить перебитий запахом бензину.

– Усю нiч ви не витримаете, – м'яко мовив Тарас.

– Я ж заплачу, – вперто сказав Льоня i скривив губи.

 – Чи ти хочеш сказати, шо буде дорожче?

– Гаразд, спробуемо, – заспокоiв Тарас Льоню. – О дванадцятiй я вас пiдберу там же, бiля Опери! А зараз менi треба у справах…

Льоня задумливо кивнув. Прослiдкував, як Тарас пiдiйшов до барменшi та розплатився за випиту каву. Потiм сам пiдiйшов до стойки i замовив iще три чарочки лiкеру.

Опiвночi Тарас знайшов Льоню бiля оперного театру. Той стояв, притулившись до лiвоi колони. Козирок його сiроi кепки був збитий налiво.

Свiтло-сiрий плащ розстебнутий, руки в кишенях плаща. Поглядом Льоня впирався у тротуарну плитку.

– Ну що, ви готовi? – ввiчливо запитав його Тарас.

– Шо? – Льоня рiзко пiдвiв голову, обернувся. – А! Так, завжди напоготовi!

Мiсто затихало. Вiяв несильний вiтерець. Гасли вiкна будинкiв.

– Ми спочатку проiдемося по Личакiвськiй двiчi, щоб каменi вашi розбудити, а потiм по Городоцькiй – вона жорсткiша, – почав пояснювати Тарас уже в машинi. – А потiм, якщо не…

– А менi хоч по Дерибасiвськiй, – махнув рукою клiент напiдпитку.

 – Аби вийшли вони на хер!

Тарас замовк i вирiшив бiльше нiчого не пояснювати Льонi. «Опель» рушив iз мiсця. Звичнi вiбрацii налаштували водiя на робочий лад. Вiн озирнувся на пасажира – той позiхав.

– Ви тiльки не заснiть, – сказав йому Тарас. – А то все буде марно!

– Ну, тодi музику ввiмкни! – вiдповiв пасажир.

Тарас увiмкнув радiо, й вони виiхали на Личакiвську пiд пiсню «Бумбокса».

Назустрiч машинi помчала нерiвна, укладена дрiбним кругляком вулиця.

Замигтiли обабiч сiрi будинки, зачиненi магазинчики та перукарнi. Тарас усiм тiлом прислухався до вiбрацii машини, щоб зрозумiти: яка швидкiсть скорiше «розбудить» i приведе в рух каменi клiента. Клiент тупо дивився вперед. Тiшило одне – вiн не спав, його очi були розплющенi. Не тiшило те, що по його обличчю було неможливо зрозумiти: слухае вiн свое тiло чи думае про щось зовсiм сторонне.

– Ви що-небудь вiдчуваете? – врештi-решт запитав Тарас.