Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– У нас тут i моря немае, – з жалем сказав Алiк, теж кинувши короткочасний погляд на небо. – Це те, чого тут не вистачае… Вода – тiльки дощем або з джерела…

– Море е скрiзь, – не згодним, але привiтним тоном повiдомив Аудрюс. – Інодi його видно, iнодi нi… Інодi воно згори, iнодi знизу…

– Так, iз цим я згоден. – Алiк кивнув. – Кажуть, що i Карпати ранiше були дном моря i там можна знайти скам'янiлих молюскiв…

– У нашiй пiвнiчнiй глушинi е море, ну i що? – посмiхнувся Аудрюс.

– Той, хто вирiс бiля моря, не зрозумiе жителя пустелi! – Алiк теж посмiхнувся.

Аудрюс важко зiтхнув. Через декiлька крокiв зупинився. Зупинився й Алiк.

– Знаеш, – упевнено мовив литовець, – деякi мiста iснують тiльки для того, щоб хтось мрiяв до них потрапити. А мрiяти iнодi важливiше, нiж iхати…

За спиною зазвучала мiлiцiйна сирена, що наближалася. Алiк i Аудрюс вiдiйшли за край проiжджоi частини, по якiй щойно мирно i вiльно крокували.

Через пiвтори години неспiшноi ходьби вони зупинилися на Ткацькiй недалеко вiд ворiт шоколадноi фабрики. Повiтря було тут важке i солодке. Говорити вже не хотiлося, та й так останнi хвилин десять шляху вони йшли мовчки.

Аудрюс дiстав мобiльник, набрав номер, поговорив iз кимось по-литовськи. Потiм обернувся до свого старого друга i кивнув:

– Хвилин через п'ять виiжджатиме. Вже завантажився.

– Хто? – не зрозумiв Алiк.

– Альгiс, приятель. У нього своя багатотонка, ну те, що ви тут називаете хурою. Вiн львiвський шоколад у Литву возить. Давно менi своi послуги пропонував. Ось i згодився!

Із високих ворiт, що вiдчинилися, повiльно виiхав довгий критий вантажний «вольво». Зупинився. Аудрюс i Алiк обнялися.

– Ну що, Алiку, – закидаючи довге пряме волосся назад, заговорив Аудрюс сумним голосом. – Якщо все гаразд, то наступного року, вночi, там же…

Легко, мовби не дiяв на землi у цей момент закон тяжiння, стрибнув Аудрюс на високi сходинки кабiни хури, зачинив за собою дверцi, й поiхали сорок тонн львiвського шоколаду геть вiд Алiка, що залишився стояти бiля вже зачинених ворiт, вiдвiзши з собою i його приятеля-литовця в далеку пiвнiчну «глушину бiля моря».

Назад додому Алiк теж вирушив пiшки, зупиняючись на порожнiх, безлюдно-безмашинних перехрестях на червоний колiр свiтлофора i знову продовжуючи свiй шлях при появi зеленого.