Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Бiля могили присiв iнший лiтнiй хiпi, на його долонi – заготовлена пiгулка снодiйного. Ритуал повторився. Наступним до могили навпочiпки присiв Аудрюс. Зашепотiв щось литовською. Потiм теж втиснув вказiвним пальцем у землю могильного горбика бiлу пiгулку.

Небо над Личакiвським цвинтарем потемнiло. Закапав по ще не опалому листю дерев i кущiв дощик. Зашелестiло листя, зашепотiло, навiваючи вiдчуття небезпеки, що причаiлася.

Алiк кинув погляд угору.

– Усе, як рiк тому, – мовив вiн. – Пора…

Вони вирушили назад, до виходу, спускаючись iз пагорба, обходячи могилки й огорожi, склепи i пам'ятники.

У потилицю Алiку дихав Льоня.

– Море хвилюеться раз, – зашепотiв вiн раптом, i його тепле дихання торкнулося вух Алiка. – Море хвилюеться два, море хвилюеться три, в щасливiй фiгурi замри!

Очi Алiка вихопили з темряви велике розп'яття на кам'яному хрестi. Обличчя розп'ятого Ісуса Христа здалося Алiку на мить щасливим.

Коли браму було вже замкнено, просто перед Алiком опинився капiтан Рябцев.

Вiн був нижчий за Алiка майже на голову.

– Ну що, хлопцi, пiдемо шукати великий стiл?! – запитав Алiк i, не чекаючи вiдповiдi, повернув праворуч i попрямував уздовж цегляно-гратчастоi огорожi цвинтаря. Іншi рушили за ним. Замикаючим виявився капiтан.

Незабаром огорожа цвинтаря залишилася позаду. Обабiч дороги тепер сiрiли сплячi будинки вулицi Мечникова. Алiк раптом вiдчув слабкiсть у ногах. Вiн iшов попереду, вiн показував шлях своiм давнiм друзям, тим, iз ким разом його забирали в юностi до РВВС, i думав одночасно про те, що там, попереду, нiякого конкретного великого столу немае.

А вiн був такий потрiбний зараз, цей стiл. Ранiше, в старi недобрi часи Рад, навiть маленький прямокутний кухонний столик, обставлений табуретами, здавався великим i круглим. Тi часи i тi столи тепер у «подвiйному» минулому: iнше столiття й iнша краiна. Тепер хотiлося повноцiнного стiльця – видно, дула з роками стала вимагати нiжностi й зручностей. А нiжнiсть i зручностi на кожному кроцi не трапляються.

– Може, в «Жорж»? – тепле дихання приятеля наповнило вушну раковину. – Там Геник у сторожах, пустить…

Алiк, не зменшуючи кроку, глянув скоса на мовця.

– Нi, краще… – заговорив вiн i осiкся. Запропонувати щось свое Алiку не вдалося.

Несподiвано у нього заболiла голова i ще сильнiше вiдчулася слабкiсть у ногах. Перед очима темне повiтря заворушилося, немов хтось у нього струмiнь сигаретного диму пустив.