Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

 – Та його кисть привезли хлопцi з Прибалтики, а iм допомогла литовська дiаспора у Штатах! Скажи, Аудрюсе! – Алiк обернувся до найвищого з присутнiх. – Пам'ятаеш?

– Так, – кивнув Аудрюс. – Пам'ятаю цих хлопцiв. Йонас, Кястутiс, Рамунас…

– Звичайно, вам передали кисть вони, а iм iз Штатiв ii передали нашi люди, – капiтан Рябцев знову виголошував слова твердо i по-вiйськовому чiтко, як виголошують правду або наказ. – Москва про це не знала. Це ми з покiйним Мезенцевим тут, у Львовi, придумали спецоперацiю в Штатах iз частковоi нелегальноi ексгумацii його тiла.

Сплатила Москва, але якби вони знали всю правду, я б зараз iз вами не розмовляв…

Хтось iз тих, що слухали, дуже важко зiтхнув. Капiтан пошукав очима того, що зiтхнув, витримав паузу.

– Це я розповiдаю для того, щоб ви не тримали на нас зла. Ми не були тупими бульдогами. Я вам хоч зараз можу бiографiю Джимi Хендрiкса по роках розповiсти, можу слова його пiсень в оригiналi по пам'ятi прочитати. Спiвати не можу, вибачте! У моiх батькiв не було грошей нi на пiанiно, нi на гiтару.

В дитинствi у мене був тiльки один музичний iнструмент – свищик! Я ще радий, що не став мiлiцiонером!

– Я тебе згадав, – мовив Алiк задумливо. – Якщо те, що ти кажеш, правда, то нам доведеться знайти стiл, за який ми всi, – вiн обвiв рукою присутнiх, – можемо всiстись. І нам доведеться випити i згадати минуле детальнiше.

– Все, що я сказав, – правда, – мовив капiтан Рябцев. – Менi немае сенсу вас обманювати. Я не на службi. Вже п'ятнадцять рокiв, як не на службi.

Алiк подивився собi пiд ноги, помовчав. Перевiв погляд на хрест зi свiжим бiлим написом.

– Джимi, ти чуеш? – сказав вiн, звертаючись до хреста. – В нашi з тобою стосунки знов уклинились органи. Але ми не переглядатимемо нашi з тобою стосунки. Ми тебе не зрадили нi до 18 вересня 1970 року, нi потiм. І не було такого року, щоб ми тут не зiбрались i не обновили твою могилу. Навiть тодi, коли нам дуже хотiли перешкодити!

Десь недалеко, голосно завиваючи, промчала «швидка допомога».

Сирена поступово затихла.

– Ну що, хлопцi? – заклично мовив Алiк. – Я почну!

Вiн дiстав iз кишенi конвалютку з люмiналом, узяв пiгулку, присiв до могили, опустив бiлу пiгулку на землю i, почекавши хвилинку, втиснув ii вказiвним пальцем усередину, пiд корiння трави.

– Спи спокiйно, – прошепотiв i звiвся на ноги.

Капiтан зробив крок назад, мовби не хотiв заважати. Але залишився стояти нерухомо, спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться.