Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Тiею ж дорогою, мiж могилами й огорожами, до них наближався невисокий, не довговолосий чоловiк у кепцi. Звичайний чужий. Тi, що зiбралися бiля могили, дивились на його наближення байдуже. Цiкавiсть – доля юних, а присутнiм було вже за п'ятдесят.

– Прошу вибачити за вторгнення, – виразно, як теледиктор, мовив незваний гiсть, зупинившись для розмови на ввiчливiй вiдстанi. – Я давно хотiв… Хотiв поговорити…

– Говорiть, – спокiйним голосом дозволив йому Алiк.

– Ви мене не впiзнаете? – запитав чоловiк i зняв iз голови кепку.

Обличчя прибульця, незважаючи на нiчний час, було достатньо освiтлене неповноправним, урiзаним мiсяцем. Проте обличчя це, хоч i освiтлене, нi про що Алiку не говорило. Звичайне обличчя, яких свiт наштампував мiльярди: вуха, нiс, очi, усе немов за единим ДСТУ, без браку, без щербинки, що запам'ятовуеться або впадае у вiчi.

Алiк заперечливо хитнув головою.

– Ну як же, – голос короткостриженого наповнився образою. – Ми були близькi. Проти вашоi волi, звичайно.

Я – капiтан КДБ Рябцев.

– Ой, – вирвалося в Алiка, i вiн примружився, все ще дивлячись в обличчя несподiваному спiврозмовниковi. – А тут що ви робите, капiтане? Ви тепер, мабуть, капiтан у вiдставцi?

– Капiтан запасу, – поправив Алiка Рябцев. – Хоча це те ж саме… Я вибачитися хотiв… І дещо сказати.

– Ну, вибачайтеся! – знизав плечима Алiк. – Тiльки швидше. Ми ж тут не вас послухати зiбрались, – i вiн кивнув на залiзний хрест зi свiжим бiлим написом.

Капiтан надiв кепку, кашлянув, немовби прочищаючи горло.

– Взагалi, вибачте, хлопцi! Й мене, i Мезенцева. Я нещодавно його поховав… рак сечового мiхура… Вiн теж за вас вiдповiдав…

– Ми його мусимо слухати? – невдоволеним голосом запитав Пензель, великий довговолосий i бородатий чолов'яга у шкiрянiй куртцi, бiльше схожий на байкера, нiж на хiпi.

– Ну, хвилинку послухаемо, – видихнув Алiк. – Ну ж бо, капiтане, лаконiчнiше висловлюйтеся! Хлопцi втрачають терпiння i час!

– Якщо коротше, – Рябцев заговорив тихiше i менш виразно, – то спочатку вам вiд мене спасибi за те, що тридцять п'ять рокiв тому познайомили мене з Джимi! Джимi Хендрiкс перевернув менi життя.

Я через нього втратив iнтерес до кар'ери. Тому я капiтан, а не полковник… І саме тому ми з хлопцями 1978-го дiстали для вас частинку його тiла, його кисть. Щоб була у Джимi своя могила й тут, у Львовi, i щоб вам було куди ходити, окрiм Святого саду.

– Що?! – Очi Алiка округлилися.