Тартарен Тарасконський

Тут було все мiсто: ронськi човнярi, вантажники, чистильники, мiщани, ткалi, прядильницi, завсiдники клубу. З того берега поприходили бокерцi, з околиць поз’iжджалися у своiх критих брезентом вiзках городники, пригарцювали верхи на ставних мулах винарi; мули були прикрашенi стрiчками, бантиками, китицями, дзвiнкими бубонцями. Приiхало навiть кiлька гарненьких юних арлезiанок з пов’язаним блакитними стрiчками волоссям, – дiвчат попривозили на сiрих камарзьких кониках iхнi залицяльники.

Увесь цей люд роiвся бiля садиби Тартарена – того знаменитого пана Тартарена, який виряджався винищувати левiв до теркiв.

Для Тараскона Алжир, Африка, Грецiя, Персiя, Туреччина, Месопотамiя – це одна величезна, туманна, майже мiфiчна краiна. І все те зветься терки (тобто турки).

Невимовно гордi з трiумфу свого ватажка, в юрбi сновигали стрiльцi по кашкетах, полишаючи за собою, так би мовити, борозни слави.

Перед будиночком iз баобабом стоять два великих вiзки.

Щоразу, коли виносять якийсь новий тюк, юрба хвилюеться. «Це намет… Консерви… Аптечка… Скринi iз зброею…» – голосно кажуть люди. Стрiльцi по кашкетах i собi докидають слiвце.

Близько десятоi години хвiртка розчинилася навстiж.

Юрба сколихнулась.

– Вiн! Це вiн! – залунало звiдусiль.

Так, то був вiн.

Побачивши його, всi здивовано загукали:

– Терок!

Вiн в окулярах!..

І справдi, Тартарен Тарасконський, виряджаючись до Алжиру, вважав за потрiбне вбратися як алжирець. Широченнi шаровари з бiлого полотна, куца куртка з металевими гудзиками, що щiльно облягала стан, червоний пояс футiв два завширшки. Шия вiдкрита, голова брита… На головi – височезна шешья (червона феска) з блакитною китицею завдовжки… годi й сказати, яка вона була завдовжки! На кожному плечi важка рушниця, за поясом великий мисливський нiж, на животi патронташ, при боцi револьвер у шкiрянiй кобурi.

А втiм, даруйте! Я забув про окуляри, величезнi синi окуляри, якi, до речi, дуже личили нашому героевi: вони пом’якшували лютий вираз його обличчя…

– Хай живе Тартарен! Хай живе Тартарен! – знову заревла юрба.

Великий муж усмiхнувся, але не вклонився – йому заважали рушницi.