Тартарен Тарасконський

Стара панi Безюке знову спiвала:

Себе не муч без краю

Й не муч мене щодня.

І Тартарен знову рикав:

Не!.. Не!.. Не!..

На цьому все кiнчалося.

Як бачите, дует був короткий, але в Тартарена це виходило так сильно, гарно, так по-диявольському, що всi слухачi здригалися вiд жаху, а тодi знову починали вмовляти Тартарена, i вiн нарештi iще кiлька разiв повторював:

Не!.. Не!.. Не!..

Пiсля цього вiн утирав змокрiле чоло, всмiхався до дам i пiдморгував чоловiкам.

Насолодившись успiхом, вiн iшов у клуб i там, розмовляючи з кимось, недбало кидав:

– Спiвав оце в Безюке дует з «Роберта Диявола»…

І вiн сам у це вiрив – ось що найдивнiше!

IV. Вони!

Завдяки своiм розмаiтим талантам Тартарен здобув у Тарасконi та його околицях глибоку повагу.

Хоч вiрте, хоч нi, але цей чолов’яга зумiв зачарувати геть усiх.

Армiя в Тарасконi була за Тартарена. Бравий командир Бравiда, вiдставний начальник полковоi швальнi, казав про нього: «Вiн у нас вiдчайдух!» А кому ж i знатися на вiдчайдухах, як не Бравiда – кого тiльки вiн свого часу не обмундировував!

Судовики теж горою стояли за Тартарена.

Голова суду, старий Ладевез, не раз казав на засiданнях: «Оце-то вдача!»

Любив Тартарена i народ. Його могутня статура, велична хода, повадка бойового коня, який не боiться найстрашнiшоi стрiлянини, слава героя, що ii вiн зажив не знати де й чому, те, що вiн повсякчас роздавав то штурхани, то дрiбняки малим чистильникам взуття, якi вiд рання до смеркання сидiли пiд його хвiрткою, – усе це зробило з Тартарена такого собi мiсцевого лорда Сеймура, улюбленця тарасконських ринкiв.

Коли в недiлю ввечерi Тартарен повертався з полювання – у туго пiдперезанiй фланелевiй куртцi, з подiрявленим кашкетом на цiвцi рушницi, – вантажники на пристанi шанобливо вклонялися i, моргаючи на його могутнi бiцепси, захоплено шепотiли:

– Оце силач! Вiн мае подвiйнi м’язи!

«Подвiйнi м’язи!» Таке почуеш тiльки в Тарасконi!

Та попри всi своi таланти, попри «подвiйнi м’язи», загальну любов i високу повагу бравого командира Бравiда, чи то пак вiдставного начальника полковоi швальнi, – повагу, яка звеселяла Тартаренове серце, – попри все те наш герой не був щасливий.

Життя в маленькому мiстечку гнiтило його, вiн задихався… Великий тарасконець нудив свiтом у Тарасконi.