Замогильні записки

Я бачив похилого вiку дворян, з суворими обличчями, з поважними сивими головами, у дранiй одежi, з ранцем за плечима, з рушницею за спиною, якi брели, спираючись на палицю, а хто-небудь iз синiв iшов поряд з ними попiдруч; я бачив пана де Буаю, батька мого товариша, вбитого пiд час Реннських штатiв на моiх очах, – вiн самотньо i печально чалапав босонiж тванистою дорогою, начепивши своi черевики на вiстря багнета, щоб не зносити iх; я бачив поранених хлопцiв, що лежали пiд деревом, i священика в епитрахилi поверх сюртука, який стояв навколiшки у них у головах i доручав iх святому Людовiковi, чиiх спадкоемцiв вони хотiли захистити.

Все це убоге вiйсько, не отримуючи вiд принцiв жодного су, вело вiйну власним коштом, тодi як декрети довершували наше розорення i кидали наших дружин i матерiв до в’язницi.

Старi минулих часiв не були такi нещаснi й самотнi, як нинiшнi: вони втрачали друзiв, але життя навколо них не змiнювалося; чужi для молодi, вони не були чужими для суспiльства. Тi ж, хто тепер затрималися на цьому свiтi, бачили смерть не тiльки людей, а й iдей: переконання, звичаi, смаки, радощi, жалi, почуття – все, що iх оточуе зараз, iм абсолютно незнайоме.

Вони з iншого тiста, вони не схожi на плем’я, що е свiдком iхнього присмерку.

Та все ж, французи XIX сторiччя, майте повагу до цiеi староi Францii, яка нiчим не гiрша за вас. Ви теж постарiете, i вас, як i нас, звинуватять у тому, що ви тримаетеся за вiджилi iдеi. Тi, кого ви перемогли, – вашi батьки; не вiдрiкайтеся ж вiд них: у ваших жилах тече iхня кров.

Якби вони не зберегли благородну вiрнiсть старовинним звичаям, ви не почерпнули б у цiй усмоктанiй з материним молоком вiрностi ту силу, яка прославила вас в епоху, коли перемогли звичаi новi; чесноти нинiшньоi Францii – не що iнше, як чесноти Францii вчорашньоi, що змiнили свою зовнiшнiсть.

‹Облога Тiонвiля; битва пiд Бувiном›

15

‹…› Наступ на Тiонвiль

Обложенi й гадки не мали, що нашi вiйська пiдступлять з цього боку, тож, не завбачивши такоi зневаги, залишили пiвденнi стiни незахищеними; втiм, нам однаково завдали чосу: гарнiзон виставив подвiйну батарею, яка пробила наш бруствер i вивела з ладу двi гармати.

Небо палахкотiло; нас огортали хмари диму. Я навiть побував у ролi маленького Олександра: виснажений втомою, мiцно заснув майже пiд колесами лафета, який охороняв. Уламком снаряда, що розiрвався за шiсть дюймiв вiд землi, мене поранило в праве стегно.