Замогильні записки

Звiдси – необхiднiсть вступiв, де я описую мiсця, якi були у мене перед очима, почуття, якi хвилювали мене тiеi митi, коли я знову починав свою розповiдь. Таким чином, мiнливi форми мого життя переплелися мiж собою: у пору безтурботного, спокiйного життя менi траплялося згадувати про часи вбогостi, у днi злигоднiв – описувати години щастя. Юнiсть моя змiшалася з моею старiстю, статечна досвiдченiсть забарвила смутком безтурботну веселiсть, променi мого сонця вiд його сходу до його заходу, схрещуючись i зливаючись, надали моiм розповiдям якоiсь безладностi чи, коли хочете, незбагненноi едностi; колиска моя уподiбнилася могилi, могила уподiбнилася колисцi: страждання моi дають менi радiсть, радощi завдають менi болю, i, закiнчуючи читання цих «Записок», я вже не можу зрозумiти, хто iхнiй автор – темноволосий хлопець чи вкритий сивиною старець.

Не знаю, чи сподобаеться читачевi ця мiшанина, змiнити яку я не в змозi; вона – плiд непостiйностi моеi долi: часто життевi бурi не залишали менi iншого письмового столу, окрiм уламкiв моеi катастрофи.

Мене вмовляли опублiкувати уривки з моiх «Записок» ще за життя, але я маю за краще говорити з домовини; тодi розповiдi моiй вторуватимуть голоси, в яких чуеться щось священне, бо вони лунають з могили. Якщо я доволi вистраждав у цьому свiтi, щоб зажити блаженства у свiтi iншому, промiнь свiтла, що сяе в Єлисейських Полях, озорить останнi картини мого життя своею благодаттю: життя не панькае мене; може, смерть буде добрiша?

Цi «Записки» – мое улюблене дiтище; святий Бонавентура виклопотав у неба дозволу продовжувати писати пiсля смертi; я не сподiваюся на таку милiсть, але хотiв би повстати з домовини в час привидiв хоча б для того, щоб вичитати гранки.

Втiм, коли я увiйду до сiм’i туговухих пожильцiв могил i Вiчнiсть наглухо заткне менi вуха, нiчий голос вже не потривожить мого праху.

Якщо якась частина працi захопила мене бiльше за iншi, то це та, що стосуеться моеi юностi, найпотаемнiшого куточка мого життя. Тут менi довелося воскрешати свiт, вiдомий лише менi одному; мандруючи серед товариства, зниклого з лиця землi, я всюди зустрiчав лише спогади та нiму тишу; з тих, кого я знав, чи багато хто живий сьогоднi?

25 серпня 1828 року мер Сен-Мало за дорученням мешканцiв мiста звернувся до мене з проханням допомогти в будiвництвi морського доку.

Я поквапився дати згоду i як нагороду за клопiт попросив поступитися менi кiлькома футами землi на острiвцi Гран-Бе для моеi майбутньоi могили.