Замогильні записки

Людина, як от я, яка прибула до Сполучених Штатiв, сповнена почуття глибокоi поваги перед народами давнини i, подiбно до Катона, шукала всюди первозданну суворiсть римських звичаiв, не могла не вiдчути розчарування, зустрiчаючи скрiзь розкiшнi екiпажi, чуючи легковажну мову, спостерiгаючи нерiвнiсть станiв, ганебнiсть, що пануе в банках та гральних домах, гамiр бальних i театральних залiв. У Фiладельфii я вiдчував себе немов у Лiверпулi або Брiстолi. Мешканцi мiста менi подобалися: блiдi квакершi в сiрих платтях i однакових капелюшках здавалися красунями.

Тодi я ставився до республiк з великим захопленням, хоча i вважав, що в сучасному свiтi вони не можуть iснувати: я розумiв свободу на кшталт давнiх людей, якi шанували ii як дочку звичаiв у витворюваному суспiльствi, але свобода – дочка освiти i багатовiковоi цивiлiзацii, можливiсть якоi довела парламентська республiка, була менi невiдома; дай iй Бог довге життя! Нинi, щоб бути вiльним, людинi вже необов’язково обробляти свiй клаптик землi, гудити науки i мистецтва, мати необстриженi нiгтi й брудну бороду.

Коли я прибув до Фiладельфii, генерал Вашингтон десь поiхав; менi довелося прочекати його з тиждень. Вiн промчав повз мене в каретi, запряженiй четвериком прудких коней. У тi часи я уявляв собi Вашингтона не iнакше як Цинциннатом; Цинциннат у каретi не дуже вiдповiдав моiм уявленням про республiку 296 року за римським лiточисленням. Диктатор Вашингтон бачився менi селянином, що особисто поганяе бикiв палицею i йде за своiм плугом.

Одначе, коли я прийшов до нього з рекомендацiйним листом, вiн i справдi зустрiв мене з простотою, гiдною стародавнього римлянина.

Палац президента Сполучених Штатiв являв собою невеликий будинок, що нiчим не вiдрiзнявся вiд сусiднiх будинкiв; коло дверей анi охорони, анi навiть слуг. Я постукав; вийшла молоденька служниця. Я запитав ii, чи вдома генерал; вона вiдповiла, що вдома. Я сказав, що хотiв би передати йому листа. Служниця запитала мое iм’я, важке для англiйського слуху; не зумiвши запам’ятати його, вона м’яко запросила: «Walk in, sir.

Заходьте, сер» – i пiшла попереду мене вузьким коридором – неодмiнною належнiстю англiйських будинкiв: вона провела мене у приймальню i попросила зачекати.

Я не вiдчував хвилювання: анi велич душi, анi розмiр статкiв не зачаровують мене; я захоплююся першою, але вона не пригнiчуе мене; другий ж вселяе менi не так пошану, як жалiсть: людському обличчю не дано збентежити мене.