Замогильні записки

Цi двi мешканки Флориди, що доводилися одна однiй сестрами в перших, – iхнi батьки були братами, – стали менi за моделi: одна – для Атала, а друга для Селюти; втiм, вони перевершували портрети, якi я створив, адже iх вирiзняла та щирiсть рiзноманiтноi та мiнливоi природи, та своерiднiсть, народжена расою i клiматом, якi я передати не здатний. Було щось таке в цьому овалi обличчя, у цiй матовiй шкiрi, немов оповитiй легким апельсиновим серпанком, у цьому смолисто-чорному пухнастому волоссi, в цих довгастих очах, напiвприкритих атласними повiками, якi пiдводилися так неквапом, нарештi, в подвiйнiй спокусливостi iндiанки та iспанки, що годi було й пояснити.

Поява дикунiв змiнила нашi плани; торговi агенти почали розпитувати iндiанцiв з приводу коней: вирiшено було стати табором поблизу табуна.

Рiвниною, де ми отаборилися, блукали бики, корови, конi, бiзони, буйволи, журавлi, iндики, пелiкани: птахи розмаiтили зелене поле савани бiлими, чорними, рожевими плямами.

Нашi торговцi й мисливцi постiйно перебували в полонi багатьох пристрастей: не тих, що пов’язанi з чинами, вихованням, забобонами, а пристрастей природних, глибинних, безоглядних, таких, що ведуть просто до мети; пристрастей, свiдки яких – дерево, що впало посеред густого лiсу, невiдома лощина, безiменна рiчка.

Найчастiше любов кидала iспанцiв в обiйми крiкських жiнок: головна роль у цих романах вiдводилася паленим. Особливий успiх мала одна iсторiя – iсторiя про те, як розмальована дiвуля (куртизанка) спокусила, а далi й розорила якогось виноторговця. Семiноли виспiвували цю iсторiю, переказану вiршами, що дiстала назву «Табамiка», коли мандрували крiзь лiси [27 - Я навiв ii у моiх «Подорожах» (Женева, 1832).]. Своею чергою колонiсти викрадали iндiанських жiнок, та невдовзi кидали iх у Пенсаколi, де на них неминуче чекала смерть: iхнi бiди поповнили «Романсеро», ставши гiдними конкурентами нарiканням Хiмени.

4

Двi iндiанки. – Руiни на березi Огайо

Земля – прекрасна мати; ми виходимо з ii лона; доки ми малi, вона годуе нас груддю, сповненою молока i меду; коли ми входимо в пору юностi та зрiлостi, вона щедро надiляе нас своiми чистими водами, зерном та плодами; вона завжди дае нам затiнок, воду, iжу та постiль; коли ми помираемо, вона знову отверзае нам свое черево, устилае нашi останки покривом iз трав та квiтiв, непомiтно долучаючи нас до своеi стихii, щоб згодом знову явити на свiт у якiйсь витонченiй формi.