Україна-Європа

– Ти додому зараз?

– Нi. Я маю справи. А додому вже разом поiдемо.

– Уляно, ти не помiтила такого сивого чоловiка в розкiшному пальтi? Коли ми з Гiлемом розмовляли.

– Нi. Тобто там не один був у розкiшному пальтi i сивий. А що?

– Та, наче знайомий… Не казав, що до Парижа збираеться.

Неподалiк вiд Лувра, просто пiд колишнiм королiвським палацом, галасливi пiдлiтки ганяли м'яча. Якийсь Патрiк тримав у напрузi всю команду противника, прошиваючи умовне поле бiганиною туди-сюди: м'яч раз у раз повертався до нього.

Патрiка пiдбадьорювали своi, на нього покладалися, вiд нього залежав рахунок матчу. Про його особливу мiсiю повсякчас нагадували, вигукуючи його iм'я. Вiд грасируваного «р-р» бринiло повiтря.

Нарештi Галя нiкуди не поспiшала. Повiльно перейшла з внутрiшнього двору на площу Конкорд, рушила в сад Тюiльрi… Усi, на кому зупинявся ii погляд, сповiдували вiрнiсть законовi «Суета – це грiх». Усi, хто iй траплявся, з цього погляду були безгрiшнi. Вона радо зарахувала себе до спiльноти щасливих нероб, сьогоднi вона була одна з них.

Не варто силкуватися побачити в Парижi все, бо де багато – там нiчого. Минулого разу, коли Галя була в Парижi, то щовечора, пiзньоi години, перед очима в неi крутився калейдоскоп вражень, а дух мiста вислизав, вiдчути його вдавалося лише випадково й ненадовго, от як тепер, коли хлопцi бiля Лувра з вiдчайдушною надiею гукали: «Патр-рiк! Патр-рiк!» І нiкому навiть на думку не спало iх звiдти нагнати.

Дивитися на Париж так, наче це твое мiсто, не рахувати днiв, не шкодувати за годинами i не намагатися бути в трьох мiсцях одночасно – отодi й справдi щось устигнеш, отодi Париж хоч трохи пiднiме завiсу над своiми таемницями.

Гуляла залами музею Оранжерi,[1 - Музей Оранжерi – картинна галерея в Парижi, в якiй виставляють роботи iмпресiонiстiв та постiмпресiонiстiв.] мiж полотнами улюблених iмпресiонiстiв. З усього побаченого залишила собi тiльки два враження: пiвонii та спаржу Гдуарда Мане i Руанський собор Клода Моне… Наразi досить.

Головне, не передати кутi меду. Такий був настрiй: вистачало й дрiбки.

На набережнiй Сени засидiлась у вуличному кафе, навмисно вибравши столик на осоннi, пила неспiшно каву, не таку мiцну, як у Львовi, знову з круасаном, майже таким, як уранiшнiй, стежила за людьми та голубами. Хтось поруч палив люльку, нагадуючи про Луiзу, про те, що треба купити всiм паризькi шалики, всiм – i дiвчатам, i хлопцям. Споглядала вулицю, вкриту сонячними плямами й тiнями.