Україна-Європа

Теплий шалик лежав на колiнах без потреби. Мружилася на мерехтливе свiтло зеленкувато-жовтоi води, на кам'янi стовпцi з чавунними провислими ланцюгами, кидала оком на сусiднiй столик, за яким стиха розмовляли чоловiк i жiнка. Слухняний пудель лежав мiж ними пiд столом. Поводок, що наче обмежував його рух, був йому непотрiбен. Нiхто навiть не дорiкнув господарям. А може, тут так заведено – заходити до кав'ярнi з собаками? Хтозна. Хай там як, а незворушний песик тримався, наче завсiдник закладу.

Це не подружжя, виснувала Галя, надто вони захопленi розмовою, не зводять очей одне вiд одного, живi емоцii грають на обличчях. Точно не подружжя. Однак песик демонструе особливе ставлення i до одного, й до другого, вiн обох уважае за господарiв. Хоч як придивлялася, але так i не зрозумiла, чий то песик. Припнутий до крiсла жiнки, вiн лежав пiд ногами в чоловiка. Невже подружжя?…

Уривки фраз навколо, якiсь слова повторюються знов i знов: «Сава!.

. Адома!.. Вi… Вуаля…» Голос Парижа.

Жiнки навколо вбранi в зручний одяг, iхнi обличчя майже без косметики. Чи не едина iхня прикраса – шалики. Смугастi, картатi, барвистi, квiтчастi, однотоннi – рiзнi. І легка хода. Навiть якщо жiнка повнувата. Найхарактернiша особливiсть парижанок, доходить висновку Галя, це легка хода, вони наче от-от вiдштовхнуться вiд землi, тому й видаються стрункiшими, не пригнiченими якимись проблемами, що iх вони, безперечно, теж мають.

Ось як цi двое, обом рокiв по сорок, а регочуться, наче школярки. Прислухалася i всмiхнулася – польська мова. Полон стереотипiв. Помилилася. Не парижанки.

Ішла набережною Сени, радiла, що сама. Цiкаво, чи бував Пiнзель замолоду в Парижi? Мав би бути, бодай недовго: вiн проiхався по всiх Європах, навчався того, що розквiтло вже в Бучачi. Недовго йому судилося творити своi шедеври – близько п'ятнадцяти рокiв.

А те, що було ранiше, повите таемницею. Мабуть, уже назавжди. Можна тепер лише додумувати ту частину життя скульптора, реставрувати ii на свiй розсуд. Тепер у Луврi люди завмирають перед його роботами, – перед тим, що вцiлiло, що дивом вижило, – i моляться, i не можуть стримати слiз. А бiльшiсть творiнь зникла, розсипалася, згорiла й потонула в болотах.