Україна-Європа

За рiк пiсля чоловiковоi смертi вона вийшла замiж за Беренсдорфа й виiхала з ним та дiтьми до Нiмеччини… Чи любила вона свого другого чоловiка? Чи була з ним щаслива бодай iнодi? Чи був вiн щасливий з нею? Який вiн був чоловiк?… Думки огорнули ii, як хмари лiтак, затулили вiд свiту непроглядною завiсою. Хтось запитував про щось. Вона повернула голову на голос i не вiдразу зрозумiла, що це до неi звертаеться усмiхнена дiвчина в унiформi. А вона сидить у зручному крiслi авiалiнiй «Бр Франс», проте думками далеко звiдси, в мiстечку Бучачi, в робiтнi майстра, якому те, що вiн робить – над усе.

Опублiковано в книзi: Г. Вдовиченко. Іншi пiв'яблука: роман. – Харкiв: Клуб сiмейного дозвiлля (КСД);2013.

© Г. Вдовиченко, 2013

Олександр Вiльчинський

Бульвар Сен-Мiшель

Весну найкраще зустрiчати в дорозi, особливо, коли дорога на пiвдень. Або хоча б на захiд, ближче до Атлантики й теплого вiтру з Гольфстрiму, тодi вона наближаеться ще швидше.

У тi квiтневi днi було вiдчуття, що от-от мае настати справжня весна, i, здавалося, що цього разу ми таки iдемо iй назустрiч.

У лiсистих Судетах, на краю Польщi, у канавах край шосе деiнде ще лежить снiг, зате у Чехii нiжиться пiд сонечком соковита озимина, на якiй у великiй кiлькостi пасуться козулi та гарцюють зайцi. А в самiй Празi, на високому лiвому березi Влтави, повз який ми пливли прогулянковим катером, вже зацвiли чи то абрикоси, чи алича – з рiки важко було розiбрати.

За два днi у Празi все змiшалося: пиво, кнедлики, рiка, весняний вiтер i загаданi бажання на Кардовому мосту перед Яном Непомуцьким, i Швейк, i Кафка – вже просто сусiди на однiй залитiй сонцем похилiй вуличцi над Влтавою! А сама Кицюня i була тодi для мене уособленням весни.

Але нас чекав Париж, i Ян Непомуцький нам у помiч! Для украiнця Париж починаеться у Празi, я й ранiше про це здогадувався, але от переконався ще раз. І ми таки рушаемо далi пiд дiловi реплiки «навiгатора» й тихi наспiви Джо Дассена з диска: все, що знайшлося у бардачку iз французького.

– А чого вiн Джо? – десь через сто з гаком кеме, коли вже в сутiнках проминули вказiвник на Кардовi Вари, раптом запитуе Кицюня.

Часом вона може ще й як здивувати.

– Як, ти не знаеш цiеi iсторii? Вiн же американський француз, – не вагаюсь я з вiдповiддю.

Кицюня бiльше не допитуеться, а, здавалося, просто дрiмае, але недовго.