Україна-Європа

Наш нiчний переiзд через Нiмеччину переривають на перших же кiлометрах Баварii двое мовчазних полiцейських, i поки вони, присвiчуючи лiхтариками, перевiряють нашi документи, вiтер доносить з невидимих полiв запах гною. Мiй селянський нюх не може сплутати його нi з чим, i я навiть радiю йому, як радiють земляковi в чужому краю.

Весна наближаеться, i чим далi на захiд, тим ii стае бiльше. Вже зранку, у Реймсi, довкруж маленьких дачних хатинок рясно цвiтуть кущi. Їх цвiт нагадуе мiнiатюрнi жовтi китички, у нас такi також трапляються, але я й досi не знаю iм назви.

Та все ж першi зеленi листочки тiеi весни ми бачимо вже в Парижi, сонячного ранку, коли ще тiльки iдемо до готелю.

Злiва набережна Сени, якiсь склади, за рiкою ще бiльшi склади, скло й бетон, металевi конструкцii, що загромаджують простiр. Я нахиляюсь до Кицюнi, вiдчуваю поруч ii тепле, м'яке плече i продовжую тему:

– До речi, цiею дорогою пiсля вiдрядження до Рейнськоi областi вiн мiг вертатися…

– Так, – погоджуеться вона.

Цю нашу подорож, власне ii паризьку частину, я вирiшив присвятити Хемiнгуею, i тодi, коли злiва раптом вiдкрилася велична панорама Сени, знову згадую про це. Хоча почав я про дядечка Хема ще вiд кордону, ще на першiй французькiй заправцi, де у прилеглiй кафешцi ми iли круасани i запивали кавою з молоком. У моему виконаннi це було щось на кшталт короткоi лекцii про паризький перiод його творчостi, про квартиру над пилорамою, Дженнi, Сильвiю Бiч, Гертруду Стайн, i описаних ним рибалок на нижньому кiнцi острова Сiте, що переходить у вузьку стрiлку, i про те, де в часи Хема були чудовi рибнi мiсця… Кицюня кивае, мов чемна студентка, аж поки не пирскае вiд смiху.

– Чого ти? – я мимохiть також смiюся.

– А ти знаеш, що вiн iй сказав? – кивае вона позад мене.

Я оглядаюся й бачу немолоду вже офiцiантку з лiнивою посмiшкою й чорнявого роботягу з мужнiм, обвiтреним лицем, може, з арабiв, з тих, що бiля заправки лагодять дорогу.

Виявилося, Кицюня лише вдавала, що слухае мене, а насправдi прислухалася до дiалогу мiж цими двома.

– Вiн сказав iй: сi жур, – пошепки, аби не чули офiцiантка з робiтником, повторюе вона, кумедно витягнувши губки в трубочку. – Сi жур. Це те, що ти так любиш казати…

– Ага: же ву пас сi жур, мадам? – повторюю я, чому б i нi?

Зрештою, це чи не едина фраза, яку я змiг запам'ятати французькою ще зi студентських рокiв вiд однокурсника Санi Француза.