Україна-Європа

Саня вчив мене знiмати красунь з iноземноi фiлологii, i французька видавалася нам тодi бiльш пiдходящою для знайомства з дiвчатами.

– Бон ех бiен… – знову складае губки трубочкою Кицюня. Я й досi не знаю, що вона мала на увазi.

Звiсно, моя плутана розповiдь про паризькi роки Хемiнгуея була для неi менш цiкава, нiж випадково пiдслуханий дiалог. Кицюня у мене ще й за перекладачку: i з польськоi, i з нiмецькоi, i з французькоi, i з усiх iнших мов свiту, а iнколи й з украiнськоi на украiнську, коли я недочуваю або не слухаю ii.

Тодi вона каже: «Бум-бум, проснися!» Бум-бум – це як стукiт крапельок по бляшаному вiконнику за вiкном нашоi спальнi, i я просинаюсь.

Але коли я показував iй тi нiжно-зеленi листочки на тлi вiтрин, у яких вiдбивалася Сена й склади вздовж неi, i весняне паризьке небо, то все було навпаки – вона не слухала мене.

– Диви, як тут iх багато на моциках, – кивае вона на тендiтну дiвчину-мотоциклiста у шкiрянцi й чорному космiчному шоломi, яка обганяе нас.

У Кицюнi суто чоловiчий потяг до технiки, i я подумав, що мiг би легко уявити ii на мiсцi цiеi дiвчини, у такому ж шоломi на мотоциклi. Мабуть, що й вона сама теж могла уявляти себе за кермом цього мотоцикла, можливо, ми навiть подумали про одне i те ж. І раптом – знову зеленi листочки на тлi сiроi стiни. От тiльки, що це були за дерева, не встигаю запам'ятати. Можливо, навiть каштани? І я знову не можу втриматись вiд захвату.

Ми проiздимо повз них услiд за мотоциклiсткою.

Вiкно нашого готельного номера виходить на досить жваву магiстраль, за якою виднiеться цвинтар. Це квадрат без дерев, якщо не рахувати кiлькох похилих туйок, лише з надгробками. Лiворуч за високою кам'яною огорожею цвинтаря височiе стадiон, а праворуч вiдкриваеться панорами з квадратiв, трапецiй, кубiв i трикутникiв: паризьких стiн, вiкон, дахiв, що за горбом переходять у свiтло-сiре паризьке небо. На землi також домiнуе сiрий, хоч i з кольоровими вкрапленнями.

Зате зеленi зовсiм мало, лише трава де-не-де вздовж магiстралi та на полi стадiону проглядаеться в одному мiсцi крiзь решiтку огорожi.

Пiсля душу я одразу падаю в лiжко i вже навiть не чую, коли лягае Кицюня. Нас будить будильник з мобiлки. Поки вiдсипалися з дороги, небо остаточно посiрiло, хоча надворi лише пообiдня пора, i пiсля швидкого перекусу ми вже виходимо з готелю.