Україна-Європа

Наш шлях до метро пролягае спочатку через пiдземний перехiд, а далi повз стадiон з автомобiльними стоянками, малолюдною стежкою мiж стадiоном i цвинтарем з кущиками пирiю й чистотiлу та з думками про повноцiнну вечерю. Станцiя метро – вiдкрита платформа, серед пасажирiв приблизно половина чорношкiрi. А коли вже вiд'iжджаемо, то згадуемо, що забули подивитися як, власне, та станцiя називаеться.

– Запам'ятаемо наступну i вже по нiй будемо орiентуватися, – пропонуе Кицюня. – Будемо орiентуватися, що за нею наша…

Вона часом ще й яка кмiтлива!

– Я хочу коньяку або вина, – каже вона.

– Ну, а чого ж ти не сказала ранiше? – вiдповiв я. – У нас там в сумцi ще залишилося пiвпляшки п'ятизiркового «Бучача» i навiть шоколадка.

– Ти ще й про сало згадай, – дивиться вона на мене знизу вгору у вагонi, коли я тримаюсь за поручень, а вона за мене, i шкребе нiгтиком по спинi.

– Ну, а як же украiнцевi без сала, а особливо в Парижi!

– В готелi не цiкаво, – ще раз шкребе нiгтиком.

– Звичайно, при першiй нагодi, – менi раптом стае весело i я на все погоджуюсь.

Перша нагода випадае, коли ми знову бачимо Сену, мiж парапетом набережноi i мостом, ii свiтло-сiру, як i камiння набережноi, смужку мутноi води. На той момент ми вже потинялися у Нотр-Дамi i Кицюню спершу несе на пластиковi стiльцi напроти кам'яних барельефiв, а потiм до моста в бiк Латинського кварталу. І я пригадую, що за сквером, де стара церква, е на розi затишне кафе iз стiльцями на вулицi. Але Кицюня раптом змiнюе напрям i тягне мене в протилежний бiк:

– Нi, спочатку Лувр!

Часом ii неможливо передбачити.

Лувр, то й Лувр, наче менi неоднаково, де ходити. У сусiдньому з Лувром кварталi, починаючи вiд набережноi, все загороджено високими будiвельними парканами i, здаеться, спершу ми протискаемося лабiринтами, аж поки не опиняемося на неширокiй вулицi з тильного боку Луврського палацу. Вже давно доведено, що Кицюня краще вiд мене орiентуеться в мегаполiсах. Зате я краще в лiсi – щоразу заспокоюю себе одним i тим же.

У фойе Лувру, як завжди, багато простору, свiтла i туристiв, але головна експозицiя чомусь не працюе. Тобто вже не пускають, у них щось на кшталт скороченого дня i Кицюня розчарована. Я також вдаю розчарування, i коли ми нарештi виходимо на повiтря й крокуемо широкою алеею саду Тюiльрi, я все ще похнюплено слухаю ii нарiкання на «цих зануд французiв».

– А як ти думаеш, тут ходив твiй Хемiнгуей? – раптом запитуе вона.