Насолода

Канапа була далеко вiд камiна, поза роялем, почасти затуленим густими складками завiси. Бронзовий журавель, що стояв на кришцi рояля, тримав у пiднятому дзьобi тарiлку, пiдвiшену на трьох ланцюжках, схожу на тарiлку терезiв. А на тарiлцi лежали нова книжка й маленька японська шабля – вакi-зашi, прикрашена срiбними хризантемами на пiхвах, рукiв’i й ефесi.

Елена взяла книжку, наполовину нерозрiзану, прочитала назву, потiм поклала ii на хитку тарiлку. Шабля впала. Коли вони з Андреа одночасно нахилилися, щоб пiдняти ii, iхнi руки зустрiлися.

Вона випросталася й з цiкавiстю стала роздивлятися чудову зброю, тримаючи ii в руках, тодi як Андреа заговорив про новий роман, додавши кiлька мiркувань про кохання.

– Чому ви завжди перебуваете так далеко вiд загалу? – запитала вона. – Поклялися бути вiрним «Двадцяти п’ятьом примiрникам»?

– Атож. Разом iз тим я мрiю про «единий примiрник», який присвятив би «Єдинiй Жiнцi». У такому розкутому суспiльствi, як наше, вигадана реальнiсть прози або поезii повинна вiдмовитися вiд будь-яких переваг, що не мають стосунку до кохання.

Справжнiй читач – це не той, хто купуе мое, а той, хто мене любить. Отже, справжнiй читач – це жiнка, якiй ти подобаешся. Лавр потрiбен лише для того, щоб приваблювати мирт.

– А слава?

– Справжня слава приходить лише пiсля смертi, а отже, нею не можна втiшатися. Яка менi користь вiд того, що я маю сто читачiв на островi Сардинiя, а ще десять в Емполi, i ще п’ять, скажiмо, в Орвiето? І яка менi втiха вiд того, що мене знатимуть не гiрше, анiж кондитера Тiцiо або парфумера Кайо? Певна рiч, як письменник я проникну в пам’ять нащадкiв якомога глибше.

Але як людина я не бажаю iншоi винагороди, анiж iстоти з прегарними бiлими руками.

Вiн подивився на руки Елени, оголенi до плечей. Форма iх була такою досконалою у своiх вигинах, що нагадувала обриси античноi вази з Фiренцуоли, виготовленоi рукою доброго майстра.

Мабуть, саме такими були руки Афiни Паллади, коли вона зупинилася перед пастухом. Їi пальцi ковзали по рiзьблених лiнiях зброi; а блискучi нiгтi здавалися продовженням коштовного камiння, що прикрашало ii пальцi.

– Менi уявляеться, – сказав Андреа, охоплюючи ii своiм поглядом, наче полум’ям, – що у вас мае бути тiло Данаi Корреджо. Я це вiдчуваю i навiть бачу з форми ваших рук.