Насолода

Кожен з прибулих юнакiв вiтав ii банальним комплiментом.

– Вiд цiеi дуростi я задихаюся, – сказала вона.

Обернувшись, вона побачила Сакумi, який iшов за нею з бiлою камелiею в петлицi, з осклiлими очима, не наважуючись наблизитися. Вона подарувала йому спiвчутливу усмiшку.

– Бiдолашний Сакумi!

– Ви помiтили його тiльки тепер? – запитав Андреа.

– Так.

– Коли ми сидiли бiля фортепiано, вiн з кутка дивився, як вашi руки гралися зi зброею його краiни, призначеною розрiзати сторiнки захiдноi книжки.

– Справдi?

– Так.

Можливо, вiн думав: «Як солодко було б зробити собi харакiрi цiею маленькою шаблею, прикрашеною хризантемами iз лаку й крицi, якi, здаеться, розквiтають вiд доторку ii пальцiв!»

Вона не всмiхнулася. Над ii обличчям нависала тiнь смутку й майже страждання; на ii очi напливала, здавалося, ще похмурiша тiнь, вони були слабко освiтленi пiд повiками свiтлом, схожим на свiтло лампади. Вiд внутрiшнього болю трохи опустилися куточки рота. Їi права рука звисала втомлено, вона тримала в нiй вiяло й рукавички.

Вона бiльше не подавала руку тим, хто ii вiтав i хто до неi пiдлещувався; вона бiльше нiкого не слухала.

– Що з вами? – запитав ii Андреа.

– Нiчого. Менi треба поiхати до ван Гуффель. Вiдведiть мене до Франчески, я хочу попрощатися з нею, а потiм проведiть мене вниз, до моеi карети.

Вони повернулися до першого салону. Луiджi Гуллi, молодий музикант, який приiхав iз рiдноi Калабрii в пошуках фортуни, чорний i кучерявий, як араб, виконував iз великим натхненням сонату до дiез мiнор Людвiга Бетховена.

Маркiза д’Ателета, яка йому протегувала, стояла бiля фортепiано, дивлячись на клавiатуру. Помалу-малу серйозна й нiжна музика затягувала всiх, хто звик мислити легко, у свое коло, наче у водоверть, не вельми бурхливу, але глибоку.

– Бетховен… – мовила Елена з майже релiгiйною шанобливiстю, зупинившись i прибравши руку з руки Андреа.

Вона залишилася слухати бiля одного з вазонiв. Випроставши лiву руку, вона стала повiльно натягувати рукавичку. У такiй позi вигин ii стану здавався витонченiшим; уся ii постать, яку продовжував шлейф, здавалася вищою i стрункiшою.

Рослина затiнювала й дещо одухотворювала блiдий колiр ii тiла. Андреа дивився на неi. Й одяг на нiй пiдкреслював ii чарiвнiсть.

«Вона буде моею, – подумав вiн iз легким сп’янiнням, бо патетична музика пiдсилювала його збудження. – Вона вiзьме мене у своi обiйми, пригорне до серця…»

Вiн уявив собi, як вiн нахиляеться й припадае вустами до ii плеча.