Насолода

Чи холодна ця молочно-прозора шкiра, осяяна золотим сяйвом? Вiн затремтiв усiм тiлом й опустив повiки, нiби хотiв продовжити цей стан. До нього долинули ii пахощi, незбагненна свiжа еманацiя, вiд якоi паморочилася голова, наче вiн вдихав усi випари. Усе його ество напружилося й невтримно полинуло до цiеi дивовижноi iстоти. Вiн хотiв би огорнути ii, затягти в себе, всмоктати, випити, заволодiти нею в якийсь надлюдський спосiб.

Либонь, пiд впливом його невтримного жадання Елена трохи обернулася й усмiхнулася йому нiжною усмiшкою, майже невловною, бо ii виражав не так порух, як випромiнювання душi через вуста, тодi як ii очi залишалися сумними й наче загубленими в далечi внутрiшнього сну.

То були справдешнi очi Ночi, затягнутi густими сутiнками, що iх завдяки Алегорii мiг би уявити собi Леонардо да Вiнчi, пiсля того як зустрiв у Мiланi Лукрецiю Крiвеллi.[87 - Лукрецiя Крiвеллi (роки життя невiдомi) – коханка герцога Мiланського Людовiко Марiя Сфорца на ймення Моро (1452–1508), який був пiсля смертi Лоренцо Пишного (1492) наймогутнiшим державним дiячем Італii. Пiд його правлiнням герцогство зазнало розквiту, а при дворi працювали митцi рiвня Леонардо да Вiнчi та Браманте. Вважаеться, що Леонардо зобразив коханку Моро Чечiлiю Галлеранi на знаменитiй картинi «Дама з горностаем» (1488–1490), а Лукрецiю Крiвеллi – на картинi «Прекрасна Ферроньера» (1490–1495), що знаходиться в Луврi. Лукрецiя була матiр’ю незаконного сина герцога – Джампаоло І Сфорца, вiдомого кондотьера, засновника гiлки маркiзiв Сфорца дi Караваджо. ]

І протягом тiеi короткоi митi, поки тривала усмiшка, Андреа вiдчув себе наодинцi з нею посеред натовпу. Величезна гордiсть наповнила йому серце.

Коли Елена зробила рух, нiби збиралася натягти другу рукавичку, вiн попросив ii притишеним голосом:

– Нi, не треба!

Елена його зрозумiла й залишила руку голою.

Вiн плекав надiю поцiлувати ту руку, перш нiж вона поiде. Зненацька в його душi виринуло видiння травневого ярмарку, коли чоловiки пили вино з ii долонь. Його знову опанували гострi ревнощi.

– А зараз ходiмо, – сказала вона, знову взявши його пiд руку.

Коли соната закiнчилася, розмови знову пожвавилися. Слуга оголосив ще трое чи четверо iмен, серед них – iм’я княгинi д’Іссе. Вона увiйшла дрiбними непевними кроками, вдягнена по-европейському, усмiхаючись своiм овальним обличчям, бiла й маленька, наче порцелянова лялька. Шелест цiкавостi прокотився по салону.

– До побачення, Франческо, – сказала Елена, прощаючись з Ателетою.