Портрет Доріана Ґрея

Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тiло. А стареча його незграбнiсть викликатиме тiльки вiдразу й огиду.

На думку про це Дорiана, мов ножем, рiзонув бiль, i кожна жилка в ньому задрижала. Очi його стали темнi, як аметист, i зайшли слiзьми. На серце нiби лягла крижана рука.

– Хiба портрет вам не подобаеться? – вигукнув нарештi Голворд, трохи збентежений незрозумiлою мовчанкою Дорiана.

– Певна рiч, йому подобаеться, – зауважив лорд Генрi. – Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один з вершинних творiв у сучасному малярствi! Я ладен вiддати за нього скiльки ти загадаеш, Безiле.

Я мушу придбати його.

– Це не моя власнiсть, Гаррi.

– А чия ж?

– Дорiанова, звичайно, – вiдповiв художник.

– Йому таки пощастило.

– Який жаль! – пробурмотiв Дорiан Грей, усе ще не зводячи очей з картини. – Який жаль! Я зiстарюся, стану бридким i потворним, а цей портрет повiк лишиться молодим. Вiн нiколи не буде старiшим, нiж ось цього червневого дня… О, якби тiльки можна було навпаки! Якби це я мiг лишатись повiк молодим, а старiшав – портрет! За це… за це… я вiддав би все! Так, все, геть-чисто все на свiтi! Я вiддав би за це навiть саму душу!

– Ти, Безiле, навряд чи пристав би на таку угоду, – засмiявся лорд Генрi.

– Вона б не дуже принадно позначилась на твоiй роботi!

– Авжеж, Гаррi, я рiшуче б заперечив, – сказав Гол-ворд.

Дорiан Грей обернувся до нього.

– Я цього певен, Безiле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзiв. Я для вас не бiльше, нiж позеленiла бронзова статуетка! А може, й того навiть не вартий.

Художник у подивi розширив очi. Це було так несхоже на Дорiана. Що сталося? Вiн увесь аж мало не кипiв вiд роздратування, вид його палав.

– Так, – вiв далi Дорiан. – Я для вас менше, нiж срiбний Фавн* чи отой Гермес* iз слоновоi костi. Вони вам подобатимуться завжди. А доки я подобатимусь? Мабуть, до першоi зморшки на моему обличчi!.. Тепер я знаю, що, втрачаючи вроду, яка вона не е, людина втрачае все. Ваш портрет навчив мене цього.

Лорд Генрi Воттон мае цiлковиту рацiю. Юнiсть – це едине, що варто мати. Коли я побачу, що старiю, то заподiю собi смерть.

Голворд пополотнiв i схопив його за долоню.

– Дорiане, Дорiане! Не кажiть цього! Адже я нiколи не мав такого друга, як ви, i нiколи не матиму! Невже ж ви заздрите цим мертвим речам, – ви, красивiшi за будь-яку з них?!

– Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретовi, що ви намалювали з мене.