Портрет Доріана Ґрея

Коли вони повернулись у робiтню, Дорiан Грей поклав руку на лiкоть лорда Генрi.

– Якщо так, хай наша дружба буде примхою, – упiвголоса промовив вiн, спалахнувши вiд власноi смiливостi, i ступив на помiст, прибираючи знову належноi пози.

Лорд Генрi, вiдкинувшись у великому плетеному крiслi, пильнував за ним. Тишу порушували тiльки удари й мазки пензля по полотнi, що затихали, коли вряди-годи Голворд вiдступав назад поглянути здалека на свою роботу. У скiсному промiннi, що струмiло крiзь розчиненi дверi, танцював золотистий порох.

Повiтря повнив п’янкий дух троянд.

Минула яка чверть години. Голворд перестав малювати. Звiвши брови, вiн довго дивився спершу на Дорiана Грея, а потiм на портрет, покусуючи кiнчик пензля.

– Все! – озвався вiн урештi i, нахилившись, накреслив великими червоними лiтерами свое iм’я у лiвому кутку картини.

Пiдступивши ближче, лорд Генрi уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнiвiв, чудовий витвiр мистецтва, та й подiбнiсть його до прообразу була разюча.

– Любий мiй, вiд щирого серця вiтаю тебе, – сказав вiн.

– Це найкращий портрет нашого часу. Мiстере Грей, пiдiйдiть-но погляньте самi!

Юнак сiпнувся, мов розбуджений iз задуми.

– Його справдi закiнчено? – пробурмотiв вiн, сходячи з помосту.

– Цiлком, – вiдповiв художник. – Ви позували сьогоднi бездоганно, друже мiй, i я без мiри вдячний вам.

– Це все завдяки менi, – втрутився лорд Генрi. – Правда ж, мiстере Грей?

Дорiан, не вiдповiдаючи, недбало пройшов повз картину i обернувся до неi обличчям.

Ледве скинувши оком на портрет, вiн мимохiть ступив крок назад i аж зашарiвся вiд

задоволення. У поглядi його заiскрилася радiсть, немовби вiн уперше впiзнав себе. Юнак стояв непорушний i зачудований; вiн чув краем вуха, що Голворд звертаеться до нього, але не розумiв слiв. Усвiдомлення своеi власноi вроди спало на Дорiана, як одкровення. Вiн нiколи не помiчав ii ранiше! Безiловi комплiменти здавались йому просто чарiвною даниною дружби – вiн слухав iх, смiявся i забував про них. Вони не впливали на його душу.

Та от прийшов лорд Генрi Воттон зi своiм дивним панегiриком юностi, зi своiм моторошним застереженням про ii тлiннiсть. Це вiдразу розворушило Дорiана, i ось зараз, коли вiн стояв, задавлений у вiдбиття своеi вроди, в його свiдомостi вияснiв увесь глибокий сенс тих слiв. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очi потьмянiють i втратять барву, стан буде зiгнуто й понiвечено. Померхнуть червонi уста, злиняе золотiнь волосся.