Портрет Доріана Ґрея

Неабиякий хист Вайлда-розмовника немовби пiдтверджував глибинну iрландську традицiю, про яку, може, не без перегину прорiк сам Вайлд: «Історiя нашоi [iрландськоi. – Р. Д.] нацii – це iсторiя блискучих невдач. Але ми найкращi мовцi, яких свiт витворив вiд часiв грекiв». Звичайно, обдаровання оповiдача, як i обдаровання актора (а Вайлд був i тим, i другим), найумируще з мистецтв. Б. Шоу зауважив раз: «Вайлд був незрiвнянно великий як raconteur, розмовник, i як особистiсть, – а це речi, що iх не можна вiдтворити.

Я можу вам переказати один з Вайлдових анекдотiв, але не зможу передати, як саме вiн його розповiдав, а без цього „як” воно буде пусте». Те, що зберегла для нас пам’ять сучасникiв про Вайлдову вимовнiсть, – лише окремi блiдi ланки з нескiнченноi iскристоi сув’язi, i з них нам годi вiдновити всю картину. Можна тiльки сказати, що дотепнiсть багатьох отих ланок успiшно склала iспит перед Часом, единим суддею, що може дозволити собi розкiш бути об’ектом смiху й залишатися об’ективним.

Слава Вайлда-мовця – це передусiм слава парадоксиста. Постiйне намагання не збитися на «гастрономiю порожнiх фраз» (вираз Василя Блакитного), не загубитися мiж загально мовленими загальниками виробило у нього вмiння й банальнi речi подавати в гостро-суб’ективнiй парадоксовiй оправi. Вiн настiльки був захоплений можливостями парадоксу, що пробував навiть вивести його поза сферу слiв, навiть сюжет будувати на парадоксальнiй основi: у Вайлдовому оповiданнi «Кентервiльський привид» не привид лякае людей, а самi люди лякають привида.

Вайлд був надзвичайний слiдогляд у лабiринтах думки – в найсуперечливiших явищах йому враз вiдкривалася глибинна схожiсть сутностей. Перебiльшення, доведення думки до видимоi абсурдностi слугувало Вайлдовi чинним засобом сказати те дошкульне, що вiн насправдi думав. «Парадокс у нього – це тiльки iстина, поставлена сторчма, щоб привернути увагу. За всiм його дражливим хизуванням стояла серйозна фiлософiя, як за зверхньою софiстикою крилося глибоке й просте серце поета», – пише Р.

ле Гальен, сучасник Вайлдiв.

Парадокси Вайлда напрочуд промовисто характеризують тi безнастаннi суперечностi, в яких борсалася «розiрвана свiдомiсть» митця, що його ущербне «я» не могло красою до себе справжнього дорiвнятись. Разом з тим парадоксальнi афоризми Вайлда належать до найживучiших сторiнок у його спадщинi – до них i сьогоднi легко насновуються свiжi асоцiацii:

«Кожен може написати тритомний роман.