Портрет Доріана Ґрея

Для цього треба тiльки зовсiм не знати життя й лiтератури».

«У сучасному романi злочин важливiший чинник, нiж культура».

«Ми вчимо людей, як запам ’ятовувати, i нiколи не кажемо iм, як треба розвивати себе».

«Суспiльство часто прощае злочинцевi, але нiколи не прощае мрiйниковi».

«Хто каже правду, рано чи пiзно буде викритий».

«Той, для кого лише сучаснiсть справжнiй час, анiчогiсiнько не знае про добу, за якоi живе».

«Карта свiту без краiни Утопiя не варта й погляду».

Це тiльки жменька з уявноi антологii Вайлдового афоризму.

А тим часом сотнi Вайлдових bon mots, влучних реплiк, а то й цiлих iмпровiзацiйних оповiдок розкидано як у його творах, так i в творах про нього.

Коментувати парадокси – рiч не вельми вдячна, бо всяке роз-тлумачення являе собою конкретизацiю i звуження, а образ та думка тим i сильнi, що багатограннi й багатоплановi: коли людина двоедушна, цим усi невдоволенi, але коли думка дводонна – цим лише цензор невдоволений. Та й випростувати парадокс на звичний копил не дуже доречно: думка тодi втрачае на експресii.

Вайлда раднiше б мовчки цитувати, розумному досить, як мовляли римляни. Кiнець-бо кiнцем кожен збагачуеться своiм у його свiтi, в чому й полягае цiннiсть чиеi б то не було творчостi. Добрий твiр той, що навчае людину думати i почувати по-своему, а «хто не думае на свiй спосiб, той не думае взагалi». Про Вайлда, однак, грiх було б сказати, що вiн не повчальний, вiльно там чи мимовiльно:

«Я називаю життям – усе бути у прагненнi.

Вдовольнитись почуттям задоволення – це певна смерть».

«Думку, що не мае в собi зерна небезпеки, не варто й називати думкою».

«Непокора – це основна чеснота людини: завдяки непокорi здiйснився поступ, завдяки непокорi й бунтарству».

«Всi великi думки небезпечнi».

І так неоднораз у Вайлда мислительська напруга розряджу-еться осяйним проникненням у саму суть явищ: i коли вiн каже, що iсторiя англо-iрландських стосункiв – це «iсторiя ганьби Англii», i коли вiн називае «найтрагiчнiшим фактом усiеi Французькоi революцii те, що голодний селянин Вандеi пiшов помирати за огидну справу феодалiзму», i коли вiн зауважуе, що «високоморальне обурення сучасникiв проти Золя – це обурення Тартюфа на те, що його викрито».

А коли вiн у статтi «Душа людини за соцiалiзму» висловлюе сподiвання, що саме за соцiалiстичного ладу настане справжня свобода особистостi, то мае на увазi зовсiм не бiльшовицьку чи нацистську його модель, а хiба-що вже шведську.