Портрет Доріана Ґрея

Ото й усе.

Ненависть XIX сторiччя до Реалiзму – це лють Калiбана *, що побачив свою подобу в дзеркалi.

Ненависть XIX сторiччя до Романтизму – це лють Калiбана, що не побачив своеi подоби в дзеркалi.

Моральне життя людини – для митця лише частина об’екту. А моральнiсть мистецтва полягае в досконалому використаннi недосконалих засобiв.

Митець не прагне нiчого доводити.

Довести можна навiть безперечнi iстини.

Митець не мае етичних уподобань. Етичнi уподобання митця призводять до непрощенноi манiрностi стилю.

Митець не мае нездорових нахилiв.

Йому дозволено зображувати все.

Думка i мова для митця – знаряддя мистецтва.

Розбещенiсть i чеснота для митця – матерiал мистецтва.

З погляду форми за взiрець усiх мистецтв править мистецтво музики. З погляду почуття – вмiлiсть актора.

У будь-якому мистецтвi е i прямозначнiсть, i символ.

Тi, що силкуються сягнути поза прямозначнiсть, ризикують.

Тi, що силкуються розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя – ось що, власне, вiдображуе мистецтво.

Суперечки з приводу мистецького твору свiдчать, що цей твiр новий, складний i життездатний.

Коли критики розходяться в думках – значить митець вiрний собi.

Можна дарувати тому, хто робить корисну рiч, – доки вiн не захоплюеться нею.

Єдине виправдання того, хто робить некорисну рiч, – його безмiрне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дае жодноi користi.

    Оскар Вайлд

Роздiл І

Робiтню художника сповнювали густi пахощi троянд, а коли в садку знiмався лiтнiй легiт, вiн доносив крiзь вiдчиненi дверi то п’янкий запах бузкового цвiту, то погiднiший аромат рожевих квiток шипшини.

З перського дивану, де лежав лорд Генрi Воттон, палячи своiм звичаем одну по однiй незлiченнi цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-нiжного, як мед, цвiту верболозу, чие тремтливе вiття, здавалося, насилу витримувало тягар полум’яноi краси. Зрiдка на довгих шовкових шторах величезного вiкна миготiли химернi тiнi птахiв, утворюючи на мить щось подiбне до японського малюнка, i тодi лордовi Генрi думалося про блiдолицих художникiв iз Токiо, якi засобами мистецтва, з природи своеi статичного, намагались передати вiдчуття швидкостi й руху.

Ще бiльш угнiчувало тишу сердите гудiння бджiл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настiйливо кружляли бiля покритих золотистим пилком вусикiв розлогоi жимолостi. Невиразний клекiт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.